Категорія: Точка зору

  • Що насправді руйнує українську енергетику – Андріан Прокіп

    Що насправді руйнує українську енергетику – Андріан Прокіп

    У своєму дописі експерт з питань енергетики Андріан Прокіп намагається розібратися, що саме руйнує українську енергетику: російські ракети, чи помилки керівництва. Давайте розбиратися разом.

    ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА З ДУШКОМ КОМУНІЗМУ

    В української енергетичної політики є одна хронічна хвороба протягом десятиліть — прагнення щось урівняти, дозволити комусь не платити, перекласти платежі на інших. Постійно відбуваються намагання залатати боргові дірки, перекладаючи відповідальність з одних гравців на інших. Мотиви при цьому можуть бути різними: чи то популізм і удавана турбота про споживача, чи то прагнення покращити становище компанії, яка ближча до душі тим, хто приймає рішення.

    Протягувати такі рішення вдавалось відносно легко до початку повномасштабної війни. Попри те, що справи в енергетиці були далекими від ідеалу, все ж завжди можна було нашкребти фінансового ресурсу, щоб протягнути такого плану рішення. Проте повномасштабна війна і пов’язане з нею економічне падіння, скорочення споживання енергоносіїв, втрата енергетичних активів як через окупацію, так і через постійні обстріли значно скоротили ліквідність і грошові потоки в енергосекторі. В результаті, протягом повномасштабної війни уряд двічі вдавався до підвищення тарифу на електроенергію для населення. Такого радикального підвищення тарифів годі було уявити до 2022 року. І вже навіть здавалось, що здорова економічна логіка почне перемагати логіку комунізму: поділити, урівняти, не заплатити. Але “ніт”…

    Всередині липня в енергетичному регуляторі почали поговорювати про зрівнювання ставок тарифу на розподіл, незалежно від обсягів споживання та підключеної напруги — це рішення збентежило як енергетиків, так і ключових споживачів електроенергії.

    Про це тоді я написав окремий текст, роз’яснюючи, чому це рішення неправильне і навіть шкідливе. Зокрема, це повернення до крос-субсидування, коли одна категорія споживачів не повністю покриває витрати й втрати, а компенсація відбувається за рахунок інших. Окрім цього, такий підхід суперечить принципам європейського енергетичного регулювання, а також може суттєво вдарити по стимулах розвитку великих підприємств, які споживають значні обсяги електроенергії, а відтак, це прямий удар по економіці країни. Тут вже навіть не варто згадувати, що великі промислові споживачі і без того страждають від зростання цін, то їм хочуть бонусом ще трішки підвищити.

    Тоді ж я писав, що ключовими бенефіціарами стануть ті компанії, які дотують нижчий тариф електроенергії для населення (механізм ПСО) — “Укргідроенерго”, а передусім — “Енергоатом”. У цих компаніях залишиться більше коштів: в середньому 38 коп. на кожну 1 кВт·год. Отак з миру по нитці — гіганту капітал. І це на додачу до того, що ці компанії акумулюватимуть більший ресурс після підвищення тарифу з 2,64 до 4,32 грн/кВт·год.

    І от коли, здавалось, регулятор відмовився від цієї ідеї після хвилі критики, в медіа з’явилась інформація, що оновлений склад регулятора збирається повернутись до цього питання. Зрівняйлівка. Але у нашому колгоспі хоч всі й рівні, є деякі рівніші за інших.

    От “Енергоатом” став об’єктом новин і минулого тижня. І знову ж таки про економіку в енергетиці. Так, у мережі з’явилась фотокопія наказу Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, яким компанії буде дозволено не сплачувати за боргами. Цікаво, як можна збудувати нормальну енергетику, дозволяючи не платити за боргами? Які компанії будуть готові працювати зі стратегічним підприємством енергосектору, якщо вони розумітимуть, що їм цілком можуть законно не сплачувати за виконані роботи та надані послуги? Як це підвищить платіжну дисципліну в умовах того, що борги є однією із найбільших загроз для української енергетики у переддень дуже складної зими?

    Минулого тижня з’явилась ще одна ідея такого ж штибу — було озвучено пропозиції залучити газові компанії до механізму ПСО на ринку електроенергії. Тобто газовики мають заплатити за електроенергію, бо в енергетиків вже грошей немає. Зрозуміло, що мотив — благородний: якщо електроенергетичні компанії не мають ресурсу для закупівлі імпортної електроенергії для покриття соціальних цілей, то є бажання знайти інших донорів для таких операцій. Але все ж виникає запитання: є ж компанії, які отримали додатковий фінансовий ресурс після підвищення тарифу для населення, чому не вони виступлять донором? А хто буде кінцевим бенефіціаром операцій після того, як газовики оплатять імпорт електроенергії, споживачі її отримають і за цю електроенергію розрахуються, оплачуючи електроенергетичним компаніям?

    Ну і вишенька на торті — хабар у пів мільйона доларів, на отриманні якого затримали одного із заступників міністра. А хабар, як повідомляють медіа, дали за сприяння передачі обладнання з одного державного підприємства до іншого. От вона, ефективність державної власності в наших умовах і тої моделі економіки, яка стала невіддільним елементом енергетичної політики України в останні десятиліття.

  • Наступ на курському напрямку може змінити хід війни – Курпас

    Наступ на курському напрямку може змінити хід війни – Курпас

    Наступ на курському напрямку може стати вирішальним фактором у війні між Росією та Україною, оскільки він відкриває нові можливості для українських військ. Автор політтехнолог Олексій Курпас зазначає, що тактичні нововведення та потенційний контроль над Курською АЕС можуть суттєво вплинути на хід конфлікту.

    Наступ на курському напрямку має певні цікаві нюанси на які я б хотів звернути увагу, бо це може стати достатньо важливим фактором у російсько-українській війні. Почну з глобального…

    Давайте чесно, росіяни фактично проковтнули мовчки українську відповідь. Крім алкаша Мєдвєдєва ніхто жодних заяв не робив, і навіть Китай мовчить про «територіальну цілісність», чи вже сам підтягує свою армію до кордону? Цей фактор здіймає рівень небезпеки по всіх російських регіонах і при умові розвитку подій на нашу користь буде грати проти російської влади (хоча з їх рівнем поліцейської держави неправильні думки вибивають кийками).

    Вперше за два з половиною роки війни українські воїни володіють тактичною ініціативою, фактично перехвативши її у росіян (головне її втримати тепер). Така тактика росіянами використовувалась з початку 2023 року, коли вони змушували українців рефлексувати на різних ділянках лінії фронту без можливості реального планування військових операцій і ефективного використання резерву. Тепер так змусили рефлексувати росіян і при правильній стратегії це може дати ефект декількох проривів російської оборони.

    Нова тактика використання РЕБів та FPV дронів. Тут у нас був пріоритет з перших днів війни, але зараз, коли росіяни швидко навчаються протидіяти нашим методам боротьби, хочу відмітити новітні можливості наших операторів дронів. Русня виє, що вони вже обмежили використання гелікоптерів, бо дрони СБУ збивають їх прямо у повітрі. Тобто техніку вартістю під 20 мільйонів доларів збиває українській винахід вартістю в тисячі разів дешевший. Це взагалі цікава історія, що саме Служба безпеки України часів Малюка стала реальним новатором в цій війні, спочатку змінивши ситуацію в Чорному морі на нашу користь, а тепер ще й може вирішити питання й з пануванням у повітрі.

    Ну й поки ще під питанням, але можливий фактор Курської АЕС. Якщо її вдасться взяти під контроль, то це стане гарною розмінною монетою у перемовинах про захоплену росіянами ЗАЕС. І тут росіяни самі показали, як можна захопити та утримувати АЕС, так що не скидаємо поки що цей фактор. А для нас ЗАЕС важлива на зимовий період.

  • F-16 в Україну надходять занадто довго і мало – французький генерал

    F-16 в Україну надходять занадто довго і мало – французький генерал

    Французький генерал Жером Пеллістранді висловив занепокоєння з приводу темпів і кількості постачання винищувачів F-16 в Україну, зазначивши, що це не змінить значно баланс сил у конфлікті з Росією.

    Захід пообіцяв Україні близько 80 літаків F-16 – проте багато хто забуває, що поставки будуть розтягнуті на кілька років, а на сьогоднішній день Київ отримав лише 10 винищувачів. “Треба бути реалістами. З огляду на кількість обіцяних літаків і терміни їх поставок, ці дії ніяк не змінять баланс сил, який так і залишиться на користь Росії”, – таку думку висловив французький генерал Жером Пеллістранді в інтерв’ю La Dépêche.

    Так, за його словами, коли Бельгія закінчить постачати Києву свою частину винищувачів – а це, згідно з договором, буде 2028 року – “уже може бути занадто пізно”. Зброя і техніка необхідні українцям просто зараз, а не тоді, коли США і Європа повністю проведуть заміну своїх F-16 на F-35 і зможуть віддати Україні свої старі літаки.

    Відповідаючи на запитання про те, чи стане поєднання F-16 і обіцяних французьких Mirage-2000 для України поворотним моментом, генерал заявив, що “говорити про таке поки що дуже рано”. На постачання і навчання пілотів знадобиться занадто багато часу, якого в українських солдатів, ймовірно, не так багато, зазначає Пеллістранді.

  • Російсько-українська війна у стадії кульмінації – Друзенко

    Російсько-українська війна у стадії кульмінації – Друзенко

    У статті політичного аналітика Геннадія Друзенка розглядається стадія кульмінації в російсько-українській війні, коли обидві сторони опинилися на межі і стикаються із системними збоїми. Друзенко аналізує, чому ці збої обумовлені як зовнішнім тиском, так і внутрішньою неефективністю, і як від цього залежатиме результат подальших переговорів.

    РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКА ВІЙНА: КУЛЬМІНАЦІЯ

    Схоже, російсько-українська війна увійшла в стадію кульмінації. Кульмінації, коли обидві сторони не бажають чи неспроможні перейти до тотальної війни, яка потребує максимальної мобілізації та напруження усіх сил та ресурсів.

    В умовах поточної (нетотальної) війни, схоже, обидві системи (і українська, і російська) працюють на межі. Схоже, в обох починаються системні збої. Причому ці збої обумовлені як тиском зовні, так і неефективністю самих систем.

    Обом сторонам насамперед бракує людей на фронті. Обом бракує справжньої мобілізації суспільства задля перемоги. В обох домінують ті, хто воліє перемогти чужими руками. Пів мільйона воює, десятки — вболівають чи спостерігають. Обидві сторони союзники та партнери наполегливо підштовхують до завершення війни. В обох системні проблеми з енергетикою. В обох служба у війську досі залишається податком на бідність та порядність. В обох буйним квітом цвіте корупція. У обох країн війна катастрофічно зменшує шанс на гідне майбутнє.

    Ми виграємо завдяки мотивації, суспільній консолідації, всенародній підтримці Сил оборони, підтримці Заходу, інновативності підходів. Росія бере масштабом, радянськими запасами зброї, більшою системністю та брутальністю.

    Напевно і Зеленський, і Путін воліли б воювати до переможного кінця. Але обидва знають, що без тотальної мобілізації своїх суспільств та переведення всієї системи на воєнні рейки вона (система) може колапсанути. Тому в межах чинної парадигми війна сягнула апогею.

    І тепер ключове питання: на яких умовах сторони будуть готові припинити вогонь? Зрозуміло, що і кордони 1991 року і чотири області України + Крим — нездійсненні “хотєлки”, на досягнення яких у сторін немає ресурсів. І вони це усвідомлюють.

    Тому прийшов час блефу, максимальної напруги волі та холоднокровного розрахунку максимально вигідної переговорної позиції. А також резервів, які можна кинути в бій, як останній аргумент. І саме від холоднокровності та майстерності перемовників залежить, чи отримаємо ми гідні умови завершення поточного етапу війни, а чи втратимо набагато більше, ніж могли б.

    Армії лише створюють переговорну рамку для політичного процесу. Умови завершення війни та повоєнного устрою визначають політики. І тут я чомусь сильно непокоюсь. Вгадайте, чому?

  • Чи переживе країна цю зиму – Олександр Дубовий

    Чи переживе країна цю зиму – Олександр Дубовий

    Колишній депутат Олександр Дубовий аналізує стратегічні виклики української енергосистеми та проблеми в управлінні Міненерго, ставлячи під питання готовність країни до зими. В його статті розглядаються як потенційні переваги атомної енергетики, так і невирішені проблеми у забезпеченні енергетичної стабільності.

    Уже майже сімдесят років атомна енергетика є затребуваною та поширеною в усьому світі. Розвиток промисловості, збільшення кількості населення та зростання цін на викопні види палива у другій половині минулого сторіччя дали потужний поштовх до будівництва нових АЕС і добудови тих, що вже існують. Однак цей поступ загальмувала аварія на станції “Фукусіма-1”, яка сталася внаслідок землетрусу й цунамі, що накрили узбережжя Японії. Одразу ж після аварії антиядерні екоактивісти змусили уряди деяких країн поставити атомні проєкти на паузу (Бельгія, Італія). А найрадикальніший курс на відмову від ядерної енергетики й перехід на альтернативні джерела енергії проголосили в Німеччині.

    Однак, незважаючи на всі зусилля, спрямовані на розвиток відновлюваної енергетики, ні з економічного погляду, ні в межах програми досягнення вуглецевої нейтральності економіки до 2050 року зелена енергетика не змогла задовольнити стрімке зростання попиту на електроенергію. Окрім того, неодноразові блекаути від Техасу до Балкан показали, якими нестабільними можуть бути відновлювальні джерела енергії через зміни клімату та різке зростання споживання, як вони розхитують енергобаланс і створюють загрози населенню та бізнесу. На відміну від АЕС, які забезпечують базове вироблення енергії, тимчасом як сонячні й вітрові електростанції не здатні цього зробити через відсутність вітру або сонця.

    Загалом усі ці проблеми, а надто необхідність різкого скорочення використання російського газу після початку повномасштабного вторгнення 2022 року, обумовили повернення до порядку денного питання ядерної енергетики, яка вже досягла “дофукусімських” рівнів і навіть перевищила їх. США, Франція, Китай, Велика Британія, Фінляндія, Японія наразі розглядають атомну енергетику як важливу складову своєї енергетичної безпеки та не збираються від неї відмовлятися. Планують збудувати перші АЕС Польща, Туреччина, ОАЕ й інші країни.

    Курс на атом

    Окрім незалежності від кліматичних змін, є й інші фактори, які сприяють ренесансу атомної енергетики. По-перше, після Фукусіми всі країни, які мають АЕС, зокрема Україна, пройшли стрес-тести на відповідність “постфукусімським” вимогам.

    Нині у світі будують найсучасніші з погляду безпеки конструкції реакторів енергоблоки покоління “три плюс”, які, окрім забезпечення споживачів недорогим, надійним та екологічно чистим джерелом енергії, працюють також у режимі маневрування. Тобто дозволяють зменшувати або збільшувати обсяги виробництва електроенергії залежно від навантаження, що є вкрай важливою опцією для підтримки працездатності системи в години пікових навантажень.

    По-друге, навіть з огляду на трагедії Фукусіми й Чорнобиля, атомна енергетика залишається однією з найекологічніших форм виробництва електроенергії. Викиди парникових газів та інших забруднювачів повітря атомними електростанціями (АЕС) на етапі експлуатації близькі до нуля. Тоді як негативний вплив на забруднення повітря, здоров’я людей і навколишнє середовище, наприклад, від вугільних електростанцій виявився значно гіршим і призвів до загибелі сотень тисяч людей протягом останнього десятиліття.

    Крім того, і досі залишається неврегульованою проблема утилізації та переробки відпрацьованих сонячних батарей та лопатей вітрових турбін. Їх утилізація є дороговартісною та провокує додаткові викиди вуглекислого газу при транспортуванні деталей, у яких закінчився термін експлуатації. Отже, забруднення внаслідок утилізації елементів відновлюваних джерел енергії насправді більше, ніж викиди традиційної енергетики. І поки вчені намагаються вирішити цю проблему, звалища лопатей і батарей щороку зростають.

    Зрештою, різні дискусії щодо майбутнього енергетики сходяться в одному: досягнення глобальних кліматичних цілей (утримання зростання глобальної температури на рівні нижче 2°C проти доіндустріального рівня та докладання зусиль для обмеження підвищення температури до 1,5°C) без використання атомної енергетики неможливо. Саме тому ЄС 1 січня 2023 року підтвердив екологічний статус атомної енергетики, долучивши її до списку чистих видів енергії в зеленій таксономії ЄС.

    Попри різне ставлення до атомної енергії, є принаймні одна перевага, яку важко заперечити: вона значно дешевша за зелену енергію. Німеччина, яка свого часу ухвалила програму виведення з експлуатації атомних станцій – частково під тиском зелених, частково через зусилля лобістів “Газпрому”, які просували розширене споживання російського газу, – нині пожинає негативні плоди своїх реформ. Якщо німецька економіка 2023 року скоротилася на 0,2 %, то французька, де майже 70 % електроенергії виробляється на атомних електростанціях, навпаки, зростає. Експерти пояснюють це, зокрема, дорожнечею в Німеччині електроенергії, яку у великих обсягах споживають промислові гіганти. Тож якщо дивитися в майбутнє, ядерна енергетика – це саме те джерело дешевої та чистої енергії, якого потребує людство.

    Енергетична політика України під питанням

    У спадок від срср Україна отримала потужну атомну генерацію, яка дозволяла щорічно виробляти близько 50 % загальної електроенергії країни. Дванадцять діючих реакторів збудували в радянські часи, а ще три – уже в часи незалежної України. Це шостий реактор на Запорізькій АЕС (1996), другий реактор на Хмельницькій АЕС (2004) та четвертий реактор на Рівненській АЕС (2006). Посідаючи сьоме місце у світі та п’яте в Європі за кількістю реакторів, Україна була одним із найбільших експортерів електроенергії в Європу.

    Однак війна завдала нищівного удару по українській енергетиці, від якого країна зможе оговтатися хіба що за кілька років. Знищені трансформатори, зруйновані гігавати генеруючих потужностей – ГЕС і ТЕЦ, які дозволяли швидко збільшувати генерацію в ранкові та вечірні години пік. Вітрова й сонячна енергія коштують дорого, і кількість енергії, що вони виробляють, не покриває базові потреби країни. А імпорту дорогої електроенергії з Європи так само недостатньо, щоб повністю покрити дефіцит в енергосистемі.

    Фактично в найбільш робочому стані залишаються тільки ті АЕС, які продовжують стабільно працювати. Навіть обстріли Запорізької АЕС не можуть пробити захисну оболонку реактора, якою оснащені всі сучасні реактори. Сталь і залізобетон надійно захищають найуразливіші частини станції. Окрім того, ворог чудово розуміє, що прямий ракетний удар по ядерному об’єкту буде “самовбивчим”, а наслідки в разі надзвичайної ситуації зачеплять не лише Україну, ЄС, а й саму країну-агресора.

    Доцільність нарощування атомної енергетики для покриття дефіциту електроенергії визнають і наші американські партнери. “У короткостроковій перспективі нарощування атомної енергетики є цілком логічним кроком разом з іншими зусиллями, яких докладають усі союзники”, – зазначила спецпредставниця США з питань економічного відновлення України Пенні Пріцкер. До того ж розвиток атомної енергетики, зокрема технології малих модульних реакторів, свідчитиме, що країна рухається у тому самому напрямку, що і Європа, – до декарбонізації та захисту навколишнього середовища. Загалом атомна генерація України досить потужна, стабільна та економічно ефективна.

    Звісно, будувати нові енергоблоки, зокрема на Хмельницькій АЕС, потрібно. Це безпрограшний спосіб забезпечення країни базовою генерацією на десятиліття. Але чи є це будівництво пріоритетом номер один? Адже результату їх роботи можна буде очікувати лише за вісім-дев’ять років. Крім того, для початку будівництва третього й четвертого енергоблоків Хмельницької АЕС парламент має прийняти закон з актуальним фінансовим планом (суми, джерела покриття) і термінами добудови.

    Проте нині, коли населення та бізнес стикаються з масовими вимкненнями електрики, а попереду на нас чекає холодна й темна зима, нам потрібні негайні кроки для покриття наявного дефіциту енергобалансу. А саме: будівництво та під’єднання до електромереж малих генеруючих установок (газотурбінних, газопоршневих, когенераційних тощо). Це будуть саме ті рятівні відсотки, які дозволять нам вистояти й захистити населення, особливо великих міст, узимку. Тим паче, що розподілена генерація із сотень малих електростанцій різного типу – найкращий запобіжник проти масштабних руйнувань енергосистеми внаслідок ракетних обстрілів.

    Однак дії Міненерго саме щодо децентралізації енергетики викликають чимало питань. Достатньо навести один приклад, коли газотурбінну міні-ТЕС, подаровану Україні США, у Міненерго не могли увімкнути шістнадцять місяців. Так само посадові особи відомства не спромоглися налагодити ефективний захист наявних енергетичних потужностей, і найгірше, що ніхто за це не відповів.

    Ще більше занепокоєння викликають дії Міненерго, спрямовані на знищення проєктної галузі країни. Так, завдяки “зусиллям” міністерства повністю припинили діяльність потужні науково-проєктні установи, які самостійно реалізовували технологічно складні завдання з проєктування та будівництва енергетичних комплексів. Зокрема, ДП “УкрНДПРІ промтехнології”, ДП “Київський інститут інженерних вишукувань і досліджень “Енергопроект”, Харківський інститут “Енергопроект” та інші.

    Нині тривають спроби закрити останню незалежну проєктну компанію – Київський науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут “Енергопроект” (КІЕП), що вже багато десятиліть є основним проєктантом ядерних установок і володіє унікальним досвідом та персоналом. Знищення КІЕП дозволить НАЕК “Енергоатом” самостійно проєктувати добудову енергоблоків Хмельницької АЕС та на свій розсуд визначати корупційні суми безпосередньо в проєктній документації, позбавившись контролю з боку незалежної проєктної організації. Загалом країна, яка планує розвивати атомну енергетику, повинна мати потужну проєктну галузь і гарантувати їй нормальні умови роботи. Сподіваюся, наступне керівництво Міненерго буде розуміти це краще, ніж теперішнє.

    Отже, у короткостроковій перспективі країні варто зосередитися на будівництві розподіленої генерації, а в середньо- та довгостроковій для забезпечення відновлення економіки країни, енергетичної безпеки й досягнення глобальних цілей (боротьби зі зміною клімату) може та має бути використаний потенціал ядерної енергетики. Поза сумнівом, потрібен аудит і план розвитку енергетики з урахуванням швидкого, я сподіваюся, відновлення промисловості. Але для цього насамперед потрібне професійне й відповідальне керівництво галузі, якого нині, на жаль, немає. 

  • Доброчесність борців з корупцією – Ростислав Кравець

    Доброчесність борців з корупцією – Ростислав Кравець

    Нещодавно з’явилася інформація про ухилення від мобілізації та військової служби серед ряду громадських активістів, які активно просувають кремлівські наративи. Автор статті  Ростислав Кравець розкриває, як ці особи, незважаючи на свою публічну позицію боротьби з корупцією, самі перебувають у тіні правопорушень. Чи є це частиною ширшої схеми ухилення від служби і чи справді ці люди використовують свої медійні позиції для прикриття власних правопорушень? Читайте далі, щоб дізнатися про деталі та зв’язки, які можуть шокувати.

    Майже одночасно на декількох ресурсах в мережі інтернет з’явилась інформація щодо ухилення від мобілізації та від проходження військової служби цілого ряду професійних громадських активістів, що розповсюджують кремлівські наративи.

    Передувала цьому активна компанія цих активістів та підконтрольних ним ресурсів та журнашлюшек щодо відбілювання голови секти останніх днів покращення життя Шабуніна, якого підозрюють в ухиленні від військової служби.

    В розрахунку на край низький рівень знань своєї аудиторії, неодноразові очевидні, на мою думку, фальсифікації фейкових розслідувань та відвертої брехні яка сприймається з радістю їх підписниками та читачами й звичайно на підтримку ботів та вивалювання вигаданого бруду на всіх хто викрив Шабуніна дуже сподівались приховати вчинення злочину за ст. 409. Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом ніби ухиленням від мобілізації про, що мови не йшло.

    Щодо інших можливих злочинів – крадіжка автівки у ЗСУ, несплата податків за привласнений автомобіль, підробка військового квитка, незаконне отримання коштів і т.д. посіпаки Шабуніна мовчать.

    І от виявилось, що вся ця команда посіпак та борцунів з корупцією заради власного нескінченного фінансування звернула на себе увагу реального, а не кишенькового на кшталт проєкту Голка, громадського сектора.

    І от виявилось:

    Олена Трибушна, співзасновниця ГО «Є ПИТАННЯ», яка заробила 2023 року як грантовий ФОП 3 мільйони 192 тисячі гривень, не відображає в декларації відомості про свого цивільного чоловіка Антона Голобородька. Можливо, це пов’язано з різницею у віці, оскільки Трибушна старша за чоловіка на 10 років. А можливо і з тим, що під час війни Антон Голобородько купив мотоцикл HONDA за 100 тисяч гривень, і автомобіль TOYOTA LAND CRUISER за заниженою ціною. Погодьтеся – Є ПИТАННЯ.

    Голова «Антикор» центру «Межа» Мартина Богуславець під час війни, купила квартиру в новобудові ЖК «Науки» в Києві. Ціна нерухомого майна, встановлена в договорі 754 915 грн., хоча ринкова ціна подібного об’єкту становить від 2,6 млн. грн. При цьому офіційних доходів Мартина Богуславець для придбання такого об’єкта за реальною ціною не мала.

    Богуславець також входить до Громадської ради доброчесності при ВККС. А раніше, була помічницею нардепів: соросенка Ярослава Юрчишина та «великого люстратора» Єгора Соболєва.

    Боротьба з корупцією дуже прибуткова.

    Ведуча програми «Схеми» Наталка Седлецька проживає в елітному багатоповерховому комплексі “New York Conzept House” на вулиці Антоновича 74. Квартира площею 65 кв. м. в цьому будинку коштує від 320 000 $, а середня ціна оренди такої ж квартири в цьому будинку від 1,5 тис. $.

    Разом з нею в цьому будинку проживає її цивільний чоловік Сергій Якоб, який вже два роки знаходиться в розшуку після систематичних неявок в Мукачівський ТЦК Закарпатської області. Чоловік закрив свої сторінки в соцмережах, ігнорує питання журналістів про ухилянство та виходить з квартири лише для того, щоб сховатися на вихідні в іншому будинку, що знаходиться в селищі Коржи Броварського району, який також належить родині Седлецької.

    Подружжя пересувається на авто марки JEEP COMPASS, яке з високою вірогідністю завезено на потреби ЗСУ, але як і у випадку з Віталієм Шабуніним використовується медійницею для побутових потреб.

    Як з’ясували ЗМІ, також від військової служби ухиляються й інші громадські активісти, як-от журналісти Юрій Ніколов та Максим Савчук, Орест Рудий — чоловік співзасновниці «ЦПК» Дарії Каленюк, очільник «Фундації DEJURE» Михайло Жернаков, головний експерт StateWatch Олександр Лємєнов, головний редактор «Руху «ЧЕСНО» Олександр Саліженко, а також чоловік і повнолітній син ведучої YouTube-каналу «Є питання» Олени Трибушної — Віктор Степаненко і Андрій Трибушний.

    Доброчесність вона така. Вимагати можна від інших, але собі мати не обов’язково. Це знову до питання іноземного впливу та їх посіпак, що формують в Україні органи влади та суди не маючи при цьому ні совісті, ні честі, ні навіть елементарних знань та досвіду.

  • Обман міністра Галущенка і його наслідки – Штейнберг

    Обман міністра Галущенка і його наслідки – Штейнберг

    Микола Штейнберг, експерт у галузі енергетики, висловлює своє обурення і занепокоєння з приводу неправдивих заяв, зроблених міністром енергетики України. У своєму дописі він розглядає останні події навколо заяв про аварію на Південноукраїнській атомній електростанції (АЕС) і обурюється відсутністю адекватної реакції від державних органів.

    Брехня світового рівня від міністра Галущенко
    Останні два тижні у засобах масової інформації захоплено обговорювали яскраву тему – “Навіщо бреше міністр енергетики?” Цікаво було стежити за полемікою в мас медіа…

    Зрештою, через 2 (!) тижні, 28 липня 2024 року, після відомого факту, головний державний інспектор з ядерної та радіаційної безпеки України Олег Коріков в ефірі телемарафону “Єдині новини” повідомляє: “На Південноукраїнській АЕС жодних позаштатних ситуацій не ставалося. Наразі всі енергоблоки виробляють енергію та експлуатуються відповідно до регламенту”.

    За його словами, “інформація, що поширювалася мережею про аварію на Південноукраїнській АЕС, є неправдою. Минулого тижня на ПАЕС сталася експлуатаційна подія”.

    “Де ж ти раніше був, цілувався з ким?” Як це розуміти: “На Південноукраїнській АЕС жодних позаштатних ситуацій не відбувалося”? А те, що країна годинами сиділа без електроенергії саме через позапланову зупинку блоку цієї АЕС – це штатна ситуація? Це в яких нормативно-правових актах так написано?

    У купі матеріалів дискусії, що відбулася, відповіді я не побачив. А вона ж досить зрозуміла, якщо почитати у Вікіпедії статтю “Патологічна брехня” (статей на цю тему і про патологічних брехунів є дуже багато). І ось, що там написано: “У медичній літературі цей тип особистості вперше було описано понад сто років тому. Патологічна брехливість також іноді позначається терміном “міфоманія”, що був введений французьким психіатром Ернестом Дюпре. Деякі психологи вважають, що патологічні брехуни відрізняються від звичайних тим, що патологічний брехун упевнений у тому, що говорить правду, і при цьому вживається у роль. Багато хто, однак, не повністю погоджується з подібною інтерпретацією, але доходить висновку, що патологічна брехня — особливий психічний стан. Хоча термін “патологічний брехун” і не використовується у клінічній діагностиці, однак більшість психіатрів вважають, що цей тип особистості є результатом психічного захворювання або низької самооцінки”.

    Я прочитав це і відчув себе певним чином розгублено. Якщо Вікіпедія не бреше (кажуть, що вона іноді цим грішить), то енергетикою України, зокрема і ядерною, керують, як би це м’яко сказати, люди не зовсім адекватні…

    Я не медичний фахівець, але в Кабінеті міністрів є міністр охорони здоров’я, може він міг би дати оцінку ось такій фразі із зазначеної статті: “У префронтальній корі мозку патологічних брехунів на 14,2 % зменшено обсяг сірої речовини (нейронів) та на 22 % збільшено обсяг білої речовини (нервових волокон)”. Чим це може загрожувати енергетиці взагалі, безпеці ядерної енергетики зокрема й країні загалом?

    У статті написано, що термін “патологічний брехун” не використовується у клінічній діагностиці. Водночас психіатри вважають, що цей тип особистості є або результатом психічного захворювання, або низької самооцінки.

    Запитання до міністра охорони здоров’я: “Як це може вплинути на стан енергетики та ядерної безпеки”? Коли я працював оператором блоку, потім начальником зміни блоку, мене та всіх моїх колег перед кожною (!!!) зміною перевіряв лікар. Перед кожним вильотом перевіряють екіпажі літаків. Перевіряють водіїв автобусів. А керівника галузі, яка стратегічно важлива для виживання країни, перевіряли?

    Можливо, я обійшов би стороною черговий випадок брехні цих, напевно, справді не зовсім здорових людей (абсолютно здорових, кажуть, не буває), але:

    Неможливо пояснити, що змусило брехати цього разу? Що могло у цьому випадку до цього спонукати, крім тяжкої хвороби, психічного розладу? Можливо, провал якоїсь життєво важливої ​​мети, на яку все поставлено?
    Міністр представляє Україну у Раді керівників МАГАТЕ. Брехня міністра, і повторю, члена Ради керівників МАГАТЕ, власне МАГАТЕ і спростувало. Я був членом Ради керівників і здогадуюся, що до того, як Агентство відкрито, на весь світ, оголосило брехуном члена Ради керівників (а саме так це тепер виглядає у світі) були проведені негласні консультації, акуратно зауважу, серйозних членів Ради.
    Виникають питання до Прем’єр-міністра України.

    Увесь час, що міністр енергетики перебуває у владі, він бреше. Його постійні брехливі заяви, а також голови органу ядерного регулювання та керівника експлуатаційної організації (“Енергоатому”) викликають природне питання – що ж у нас відбувається в ядерній енергетиці та в енергетиці загалом? Раніше брехня, хоч вона і виходила за межі інформаційного простору нашої країни, світ сильно не хвилювала (напевно, і сьогодні не надто хвилює, звикли).

    Однак міністр забув (можливо й не знав), що саме на прохання України на кожній нашій АЕС зараз постійно перебувають інспектори МАГАТЕ. І ця “маленька” брехня стала фактом дезінформації, яку наша країна надає в систему організацій ООН. Мало того, цю брехню підготував та поширив чиновник, покликаний представляти інтереси нашої країни у системі ООН.

    Це нормальна поведінка міністра України? Як така поведінка найвищого державного чиновника сприяє інтересам нашої країни? Чи весь світ намагається нам допомогти пережити критичну ситуацію в енергетиці, а її керівник дезінформує ООН? Як це розуміти?

    І ще. Держатомрегулюванню знадобилося два тижні, щоб розібратися у тому, що “…на ПАЕС сталася експлуатаційна подія”. А якщо трапиться щось справді серйозне? Коли населення України про це дізнається? Через скільки тижнів, місяців чи років держава вживе заходів для її захисту?

    Цікаво було б почути оцінку діяльності цих керівників безпосереднім керівником.

  • Що буде якщо паде ДніпроГЕС – Штепа

    Що буде якщо паде ДніпроГЕС – Штепа

    Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну критичні інфраструктурні об’єкти стали однією з головних мішеней агресора. Однак особливо тривожною є ситуація навколо ДніпроГЕС, однієї з найбільших гідроелектростанцій України. Незважаючи на те, що дамба має велику міцність і витримала два попередні масовані обстріли, можливість її повного руйнування викликає серйозні побоювання. Народний депутат Сергій Штепа попереджає про катастрофічні наслідки, які можуть відчуватися не лише в Україні, а й далеко за її межами.

    Дамба ДніпроГЕС дуже міцна, зруйнувати її дуже важко, але якщо РФ таки вдасться це зробити, наслідки будуть катастрофічними, попереджає народний депутат Сергій Штепа. Їх відчує весь світ — і треба, щоб агресор відповідав за міжнародними законами, причому Україна може створити історичний прецедент.

    Від початку повномасштабного вторгнення Російська Федерація здійснила вже два масованих обстріли Дніпровської гідроелектростанції. Вона вистояла, але зазнала серйозних ушкоджень. В разі повного руйнування ДніпроГЕСу наслідки будуть ще більш значними, ніж після знищення Каховської ГЕС, і йдеться, зокрема, про наслідки для довкілля на багато десятиліть вперед.

    Варто одразу зазначити: зруйнувати ДніпроГЕС такою мірою, щоб гребля припинила стримувати тисячі тонн води, доволі складно, і навряд чи це можливо внаслідок однієї ракетної атаки. Конструкції в радянські часи проєктували з огляду саме на можливі бойові дії та бомбардування, вони є достатньо стійкими, тож панікувати не варто. Але якщо атаки будуть регулярно повторюватись, загроза ставатиме все більш реалістичною.

    Наслідки для міста Запоріжжя, в межах якого знаходиться ДніпроГЕС, прогнозувати доволі складно. Є лише приблизні (підкреслюю це) оцінки. За різними підрахунками, в разі повного знищення греблі вода може сягнути рівня 8–12 метрів (~4–5 поверхи) і утримуватись на ньому від 4 до 7 годин, а повний спад рівня води триватиме 2–4 доби. В зоні катастрофічного затоплення опиниться майже весь лівий берег Запоріжжя. До 24 лютого там проживало приблизно 450–500 тисяч людей. Сьогодні — менше, але через велику кількість внутрішньо переміщених осіб цифра відрізняється не дуже суттєво. Важко навіть уявити потенційну кількість жертв та постраждалих за такого катастрофічного сценарію. Підкреслюю: ці оцінки є дуже приблизними, але навіть якщо вони значною мірою неточні, все одно зрозуміло, що наслідки будуть жахливими.

    Окрім загрози життю та здоров’ю людей, важливо згадати про можливі потенційні наслідки руйнації ДніпроГЕСу для довкілля. Якраз вони є абсолютно прогнозованими та зрозумілими! У разі прориву дамби тисячі тонн води затоплять не тільки Запоріжжя, але й населені пункти нижче по Дніпру. Вода разом з токсинами, відходами та нафтопродуктами потрапить у широке ложе Каховського водосховища.

    І це лише первинні наслідки. Після підриву Каховської ГЕС невдовзі утворився “килим” з мертвої риби, сміття, водоростей, тіл тварин. Те ж саме з високою імовірністю трапиться і в разі руйнування ДніпроГЕСу. Будуть засмічені великі території, зокрема родючі ґрунти півдня Запорізької області. Це на багато років зробить їх малопридатними для сільськогосподарської діяльності. Наслідки будуть відчутні по всьому світу, адже південь України завжди давав великі врожаї. І навіть зараз, коли частина цих територій тимчасово окупована, звідси вивозять тисячі тонн зерна, які потім спрямовуються на експорт до країн Близького Сходу та Африки. Якщо ці території стануть непридатними для вирощування пшениці, продовольча криза тією чи іншою мірою відчуватиметься по всьому світу.

    Не варто забувати й про інші довгострокові наслідки, як-от загроза загибелі значної кількості видів рослин та тварин, що мешкають на територіях вниз по Дніпру. Можуть назавжди зникнути майже півтори тисячі гектарів заповідного фонду місцевого значення, ботанічні заказники, на території яких знаходяться дерева віком у декілька століть та рослини з “Червоної книги”.

    Станом на цю секунду збитки довкіллю внаслідок російських атак на Дніпровську гідроелектростанцію вже становлять понад 140 мільйонів гривень. Нафтопродукти з ДніпроГЕСу після першого обстрілу, який стався 22 березня, потрапили у воду, і перевищення їхньої концентрації у два рази фіксувалось на 30 кілометрів нижче за течією. Очевидно, що повне руйнування греблі спричинить збитки на десятки чи навіть сотні мільярдів.

    Наскільки реально притягнути до відповідальності агресора за злочини та вже заподіяну шкоду довкіллю? Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що датується 8 червня 1977 року, містить статтю 55 наступного змісту: “При веденні воєнних дій має бути виявлена турбота про захист природного середовища від широкої, довгочасної і серйозної шкоди. Такий захист включає заборону використання методів або засобів ведення війни, що мають на меті завдати або, як можна очікувати, завдадуть такої шкоди природному середовищу й тим самим завдадуть шкоди здоров’ю або виживанню населення”. Чи була вона колись використана на практиці? Наскільки мені відомо — ні. Саме час зробити це вперше.

  • Чи зламає Кремль хід війни збільшенням військ до 690 тисяч

    Чи зламає Кремль хід війни збільшенням військ до 690 тисяч

    Збільшення російських військових сил до 690 тисяч на території України, на думку військового аналітика Костянтина Машовця, є ризикованим кроком для Кремля. Цей крок може виявитися марним без належних організаційних заходів і нових підходів до ведення війни. Проте наступні шість місяців обіцяють бути вкрай складними. Однак, реальна ситуація набагато складніша і залежить від методології використання цих сил. Розглянемо основні моменти, пов’язані з цим гіпотетичним сценарієм.

    Спробуємо зрозуміти, як воно може вплинути на загальний (стратегічний) хід війни.

    На перший погляд, відповідь лежить на поверхні.

    Адже збільшення чисельності російського стратегічного угрупування, яке діє на теренах України, нічого доброго нам не принесе, за замовчуванням. Особливо в контексті перспектив продовження противником активних (у сенсі наступальних) дій (операцій) на визначених операційних напрямках.

    Але насправді РЕАЛЬНА, а не УДАВАНА ситуація із цим угрупуванням противника залежить не тільки від його чисельності, а від цілої низки чинників. Головним з яких є методологія його використання.

    У попередніх двох частинах я висловив власну точку зору стосовно двох основних моментів, пов’язаних із цим ГІПОТЕТИЧНИМ нарощуванням чисельності угрупування противника:

    • найімовірніше, це можливо, здебільшого в межах реалізації чергового етапу мобілізаційного розгортання (мобілізації) ЗС РФ. Інакше — або доведеться розтягувати у часі це нарощування (тоді термін “до кінця 2024-го року” явно буде не витримано), або розміри та обсяги цього нарощування доведеться суттєво “переглядати” (й, відповідно, плани, пов’язані із його використанням);
    • окрім того, як на мене, основним призначенням нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні, ймовірно, є спроба перейти від сталих, позиційних форм організації та ведення бойових дій до серії більш-менш “глибоких” (принаймні оперативного рівня та масштабу) операцій, з метою якомога скорішого завершення війни (примусу України до ухвалення сформульованих “пуйлом” умов). В силу цілої низки причин зовнішньополітичного та ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОГО характеру, Кремль став ПОСПІШАТИ, і тому довготривала й масштабна війна перестала бути для нього “зручною” стратегією її ведення.

    Або як альтернативну причину цього нарощування чисельності російського стратегічного угрупування в Україні варто розглянути прагнення російського командування вже весною (літом) наступного року “парірувать” чергову спробу України змінити свою стратегію ведення війни з оборонної на наступальну.

    Й отже, довести її військово-політичному керівництву (ну й, звісно, її держав-партнерів) усієї “безперспективності” спроб “щось змінити” у поточній військово-політичній (стратегічній) ситуації у війні. Тобто неможливості “щось повернути” чи “щось відбити”. Й це, на думку Кремля, очевидно, об’єктивно повинно спонукати Україну та її союзників “погодитись” на всі “завоювання” Кремля.

    Як на мене, перший варіант “основного призначення” озвученого генералом Сирським запланованого нарощування чисельності російських військ в Україні виглядає більш ймовірним, ніж другий.

    Просто тому, що “ідеологія” теорії та практики радянсько-російської “школи” військового мистецтва вимигає пошуку та застосування найбільш активних та ефективних способів й методів “решительного разгрома войск противника”.

    Перехід від позиційного “тягни–толкай” в тактичній зоні із більш-менш сталою лінією фронту, з надію на те, що противник (ЗСУ та загалом Україна) якось та колись “посипляться”, до серії “глибоких проривів та охватів”, у цьому сенсі є найбільш відповідною стратегією.

    Хоча б тому, що Кремль на сьогодні просто “сам для себе” не може гарантувати із стовідсотковою впевненістю того, що Україні у якийсь момент можуть припинити допомогати “враждебные буржуины” (які, до речі, сукупно переважають усі ресурсні, економічні та технологічні спроможності Кремля вести затяжну війну, навіть на додаток із “частичным участием” Китаю).

    Водночас, намагаючись визначити характер впливу цього нарощування чисельності російських військ, розгорнутих в Україні, на загальну (військово-політичну\стратегічну) ситуацію у війні, варто мати на увазі не тільки сутто військову (воєнну) сферу, а цілу низку інших, так чи інакше пов’язаних із спроможністю Кремля її взагалі вести, або “моделировать” свою стратегію в ній. Наприклад, фінансову, воєнно-ЕКОНОМІЧНУ складову чи соціально-політичну, технологічну й т.д.

    Щодо, власне, воєнної сфери.

    Такого роду нарощування чисельності стратегічного угрупування російських військ в Україні, яке озвучив генерал Сирський, очевидно, сприятиме набуттю його командуванням цілого переліку можливостей та спроможностей.

    Я їх зараз не буду перераховувати всі, але назву два, як на мене, ключових, у світлі вищеописаного призначення цього нарощування й загального перебігу війни, а саме:

    • набуттю російським командуванням можливості провести оперативне розгортання відповідних наступальних угрупувань військ не тільки на 1–2 операційних напрямках, як зараз, а щонайменше на 3–4-х (нехай і в порівнянно обмеженому масштабі). 150–160 тисяч “тушок” — це принаймні ще одне додаткове угрупування військ (УВ), цілком співставне із такими “монстрами”, як “Запад”, “Юг”, або “Центр”;
    • набуттю російським командуванням можливості наростити оперативну щільність своїх військ (тобто збільшити середні покажчики кількості особового складу та бойової техніки військ (сил) своїх армій та армійських корпусів, розгорнутих в Україні та у безпосередній близькості від неї), завдяки чому не тільки ешелонувати бойові порядки своїх військ на більшій кількості напрямків та відрізків, а й почати формувати у більших масштабах та інтенсивніше резервні компоненти (на тактичному та оперативному рівнях, з чим у них на сьогодні, скажімо так, існують певні складнощі).

    Однак вся ця “красота” має сенс виключно тоді, коли російське командування дійсно збирається міняти основні форми й методи застосування своїх військ у війні з Україною — з поступового “прогризання” української оборони у стилі “від посадки до посадки” на “стремительные и сокрущающие удары в глубину обороны противника”, ну або тоді, коли виникне реальна потреба знову “зацементувати” власну оборону додатковими резервами на якомусь операційному напрямку, де, на його думку, “ЗСУ знову спробують наступати”.

    В усіх інших випадках це нарощування буде позбавлене сенсу. Бо збільшенням “живої” (до визначеного моменту) сили, яка залучається лише для того, аби мати можливість й надалі штурмувати “домік лісника” чи “пів посадки під Часіком” приведе виключно до того, що й ці “гіпотетичні” 150–160 тисяч “зточаться” так само, як і їхні попередники.

    Немає ніякої різниці для “зміни загальної ситуації у війні” скільки конкретно російських військовослужбовців загинуло, наприклад, в боях за Вовчанськ — три, п’ять, десять тисяч, грає роль лише співвідношення між цими втратами та “якістю” (рівнем, обсягом) досягнутого результату.

    Якщо ви вклали (або у землю, або на койку в шпиталі) у лобових атаках для того, щоб захопити третину прикордонного містечка, приблизно десь повнокровну дивізію, то, якщо ви не зміните сам підхід до такого роду своїх дій, а лише збільшите чисельність штурмових груп та рот, то, очевидно, бажаного успіху ви досягнете (якщо взагалі досягнете) принаймні не з меншими втратами.

    Підсумуємо

    Збільшення чисельності особового складу російського стратегічного угрупування військ, розгорнутого в Україні, безумовно, на загальному перебігу війни для нас з вами відіб’ється “різко негативно”. Адже сприятиме суттєвому розширенню можливостей та спроможностей російського командування відповідного рівня планувати, організовувати та ПРОВОДИТИ ті чи інші свої дії (особливо наступального характеру).

    Однак вплив цього нарощування на загальну ситуацію у війні зовсім не обмежується виключно військовою сферою. Для неї має значення ціла низка “пов’язаних” із цим ІНШИХ чинників. Починаючи з фінансового (адже цю ДОДАТКОВУ ораву треба одягати, кормити, поїти, нарешті — озброювати та оснащувати чимось, це — кошти, знову кошти й ще раз кошти), закінчуючи соціально-політичним.

    Станом на середину лютого нинішнього року, за даними видання “Лівий Берег”, РФ УЖЕ витратила на війну з Україною не менше 1,3 ТРИЛЬЙОНА американських долЯрів (з них, принаймні, 211 мільярдів — лише на розгортання та утримання на окупованих територіях свого стратегічного угрупування військ, коли воно явно не дотягувало до 500 тисяч “голів”, зараз воно більше, й на дворі далеко не ЛЮТИЙ). Додавання до цього кодла ще 150–160 тисяч “тушок” означає — додавання витрат, причому суттєве.

    Водночас в самій РФ інфляція продовжує зростати, промислове виробництво, не дивлячись на просто “ахіренне вкачування бабла” з російського бюджету у військове виробництво, продовжує “замєдляца” (темпи зростання, яке “давав” тамтешній ВПК, спочатку стабілізувались й зараз потроху почали зменшуватись, вони ще ростуть, але все менше й менше). Із самим дефіцитом “болотяного” бюджета щось також таке недобре коїться, та й загалом податки на “болотах” кардинально зростають.

    А ще є соціально-політичний чинник (цих ДОДАТКОВИХ “вітязей” на боротьбу з “натівсько-бІндероФскою гідрою” ще десь й колись тре наловити, тобто мобілізувати, а це навряд чи викличе у російському суспільстві особливо позитивні почуття та емоції).

    Ну й т.д.

    Ну й на завершення — коротка оцінка всього цього нарощування у стилі “незважаючи ні на що…”.

    Ми маємо справу із “останньою” спробою Кремля змінити “парадігму війни” в стратегічному сенсі. Тобто досягнути СПРАВЖНЬОЇ цілі війни — ліквідувати Україну як державу.

    Обраний метод — розтягнуте у часі удушення.

    Спочатку військовим шляхом примусити погодитись на закінчення війни на своїх умовах (для цього, власне, й потрібне це нарощування), після чого в Україні (або, краще сказати, в тому, що від неї залишиться), очевидно, розпочнуться, за думкою Кремля, “необратимые социально-политические процессы дезинтеграционного характера” щодо її системи державного управління й всього державного устрою (що цілком ймовірно). Наприкінці Кремлю залишиться лише “добити”.

    Тому нам варто готуватися до дуже динамічно-напруженних найближчих 5–6-и місяців. Кремль, по суті, їде ва-банк. Його найближче й наразі ГОЛОВНЕ завдання — примусити Україну погодитись на ЇХНІ підсумки війни.

  • Чому Україна не може виробляти власні ракети

    Чому Україна не може виробляти власні ракети

    Попри те, що Україна має технічні можливості для виробництва власних ракет, постійна затримка у налагодженні регулярного випуску військових ракет викликає занепокоєння. Економіст Павло Вернівський, що активно аналізує ситуацію в оборонній промисловості України, пояснює, чому країна, яка потребує потужних і сучасних ракетних систем, не може вийти на необхідний обсяг виробництва.

    Чому Україна не виготовляє ракети? Озвучу власну версію.

    У нас не виготовляють ракети не тому, що не вміють. Якщо трохи погуглити, то можна побачити безліч перспективних розробок. І ОТРК “Грім-2”, наш аналог “Іскандера”. І крилаті ракети “Коршун”. Навіть рік тому хтось там хвалився, що в нас переробили ракету “Нептун” для ударів по наземних цілях.

    Тож проблема не в тому, що ми не можемо виробляти ракети. Проблема в тому, що ми робимо це дуже повільно та в недостатній кількості. А це тому, що нам не вистачає системності, пріоритетності. Плюс — ефективних і якісних управлінських рішень для пришвидшення розробок і подальшого виробництва. І увесь цей комплекс питань, а саме відсутність розуміння та бажання втручатися у виробничі процеси, породжує ситуацію, коли “верхи не розуміють, а низи не можуть”. І, ймовірно, саме через це вітчизняна ракетна програма досі буксує.

    Загалом усі проблеми, які заважають розробці й виробництву власних ракет, спостерігалися ще до початку повномасштабного вторгнення протягом усіх років незалежності. Українська промисловість деградувала упродовж 30 років, багато чого втрачено й забуто. А деякі процеси, від логістичних звʼязків і до внутрішніх виробничих процесів, були порушені. Усе потрібно відбудовувати, та цим наразі практично ніхто не займається.

    Для аналогії уявіть, що у вас є автомобіль, який побував у декількох ДТП і починає барахлити. За аналогією з таким автомобілем, механізми українського ВПК неадекватно працюють, але замість того, щоб поремонтувати, усі вважають, що він поїде самостійно, достатньо лише залити бензин. Однак це так не працює.

    Водночас люди, які дали вказівку розробляти ракетну програму, вважають: для того, щоб вирішити проблему, треба лише виділити кошти і дати держзамовлення. На цьому вся їхня робота закінчується. Проте, навіть якщо на ракетну програму знайдуть гроші, так само, як колись для заводу “Антонов”, коли Зеленський пообіцяв закупити його літаки, це не гарантує швидкої появи цих ракет. Тим паче, що багато проблем, які наразі стоять перед підприємствами оборонного сектору, вони самостійно вирішити не в змозі.

    ракета, нептунFullscreen
    Ще одна українська розробка — ракета “Нептун”
    Фото: Укроборонпром

    Наприклад, візьмемо процес розробки. Будь-яка промислова продукція — це своєрідний конструктор, який збирають із різних деталей та компонентів. Певні деталі цього умовного конструктора ми можемо імпортувати, але є компоненти, які імпортувати дуже важко, тому що країни-власники цих технологій можуть встановлювати обмеження на їхній експорт. У США експорт ракетних технологій регулюється спеціальним режимом — Missile Technology Control Regime (MTCR), який обмежує доступ до цих технологій усім охочим і дозволяє постачати їх лише ключовим країнам-партнерам. Однак, навіть з урахуванням того, що зараз Україна є партнером США, це не означає, що дозвіл на отримання цих технологій ми отримали автоматично. Його треба отримувати окремо. А це, у свою чергу, політичне питання. Тобто навіть у цьому напрямку потрібна системна робота, аналогічна тій, яка ведеться для отримання вже готової зброї від Заходу. Частково вона триває, але не є системною, водночас здебільшого ця ініціатива йде знизу, від компаній. А далі до неї приєднуються політики, щоб попіаритися, підписати якийсь меморандум — і все. Тож політична робота для пришвидшення отримання цієї технології не ведеться взагалі.

    Додатково у виробників можуть виникати проблеми з кадрами. Дуже часто цю проблему важко вирішити, бо через деградацію сектору в галузі залишилося мало фахівців. Тому тут теж потрібні й політичні, й управлінські рішення для пошуку та підготовки необхідних кадрів. Причому, додатково треба заново популяризувати професію, шукати фахівців з інших галузей чи й залучати іноземних фахівців, які б закривали наші слабкі місця у певних сферах. Цієї роботи також немає.

    Окремо потрібно відзначити, що проблеми спостерігаються не лише на етапі розробки, а й у виробництві. Тобто, коли вже є якась готова розроблена зброя, але навіть її ми не можемо випускати у великих кількостях. Усе це пояснюється деградацією виробництва, втратою кадрів, навичок організації виробництва. Про що тут говорити, якщо ці люди зараз не можуть створити навіть масового виробництва простіших реактивних снарядів для РСЗО чи навіть снарядів, тобто елементарнішого продукту, аніж технологічні ракети. І якщо ми не можемо вирішити проблему зі снарядами, то я не думаю, що варто очікувати просування у ракетній програмі, адже для цього не створено відповідних передумов.

    Не виключаю навіть саботажу на виробництвах зброї, адже росіяни можуть вербувати співробітників сектору ВПК так само, як і коригувальників для ракетних ударів. І учасники процесу можуть цілеспрямовано гальмувати процес, розповідаючи наших держдіячам, які в тому не петрають, що швидше й більше зробити неможливо.

    Тому у мене є сумніви, що ці проблеми буде вирішено. Якби було помітно, що в управлінців є бажання вирішувати ці проблеми, то, можливо, у мене був би кращий прогноз. Зараз я цього не бачу.