Президент США Джо Байден завершить свою каденцію за кілька тижнів, і багато в Україні задаються питанням, які остаточні “подарунки” він може залишити для нашої країни. Політолог Віктор Небоженко попереджає, що не слід очікувати значних змін у політиці США щодо України до завершення терміну президентства Байдена. Основною мотивацією адміністрації США завжди був національний інтерес, а не благодійні зусилля, і це варто враховувати при оцінці подальших дій Вашингтона.
Ми дивуємося, як суперечливо поводиться президент Байден щодо російсько-української війни. То він гарячково кидається допомагати Україні, то затихає на пів року, пояснюючи це небезпекою для США і всього світу, що виходить від путінської Росії. Він постійно змінює терміни кардинальної допомоги і мотиви своїх дій щодо України, вказуючи то на жахливу корупцію, то на вкрай низьку компетенцію політичного керівництва України. Що не заважає політикам США регулярно зустрічатися з тими, кого вони так люто критикують і кому вони явно не довіряють свої плани та допомогу.
Президенту Байдену здається мудрим, щоб Україна не програла, а Росія не виграла. Звідси видно стратегію США дрібних порцій військової допомоги Україні за постійного стирання “червоних ліній” путінської Росії. Інша річ, що ця стареча політична мудрість не плідна, не має перспектив, бо Вашингтон не знає, що робити з Україною чи Росією після перемир’я або закінчення війни.
Президент США Байден не приховує, що головна його турбота — це президентські вибори в США, а не страждання України. Тож нам слід визнати, що якщо президент США Байден вірить у перемогу кандидатки від демократичної партії на виборах 2024 року Гарріс, то він до закінчення своєї каденції не робитиме різкого посилення допомоги Україні, залишаючи Гарріс, з одного боку, скрутну “проблему України”, з другого боку, свободу маневру та відповідальність перед США.
Україна опинилася на межі критичної точки в своєму розвитку, і подальші події можуть мати серйозні наслідки для її майбутнього. В історії країни настає момент, який волонтер Геннадій Друзенко називає “Рубіконом”, що може закінчитися катастрофою. За його словами, ситуація в країні загострюється через втрату зв’язку між владою та суспільством, що підвищує ризик внутрішнього колапсу.
ПРИМАРА КОЛАПСУ
Мені вже доводилося писати: якщо цю війну судилося виграти одній зі сторін, то вона буде виграна не на полі бою, як Друга світова, а через внутрішній колапс державності ворога, як Перша, коли Російська, Німецька, Османська та Австро-Угорська імперії розпалися зсередини, хоча й під тиском подій на фронті.
Українська влада, яка все більше втрачає зворотній звʼязок із суспільством, ризикує піти тим самим шляхом. Ставка на політику fait accompli у відносинах із нашими західними партнерами, внутрішні інтриги, в яких загрузла владна верхівка, надмірна концентрація влади в одних руках, провал стратегічних комунікацій і критичний брак стримувань та противаг у владній конструкції може закінчитися катастрофою.
Те, що нині відбувається в командуванні ЗСУ, Кабміні, НБУ, НАБУ тощо, свідчить, що конституційний суверен і єдине джерело влади, тобто український народ, втратив будь-який вплив на її дії. Влада навіть не намагається прокомунікувати чи пояснити зміну “більш ніж половини чисельності” уряду, звільнення з посади командувача Повітряних сил ЗСУ, сенс утримання плацдарму на Курщині, якщо ми ризикуємо вже у вересні втратити Покровськ. Водночас НБУ, занурений у суперприбуткові схеми з ОВДП замість фінансування армії, вирішив, що найактуальнішою проблемою України на сьогодні є заміна копійок на шаги. ТЦК своєю корупцією та масовим постачанням на фронт абсолютно демотивованих “триденних солдатів” (їх так називає мій знайомий комбат, бо виживають вони у шанцях в середньому три дні) тільки докидає дров до вогню народного обурення…
Ну, а історія про те, як Семен Юрійович посварився з Гізо Тристановичем і до чого тут Шабунін, стала просто апогеєм антикорупційного карго-культу, яким безбожно користується зграйка пройдисвітів. Що, в принципі, не заважає НАБУ активно витрачати бюджетні кошти на нові авто та інші витребеньки, про які бойові частини навіть мріяти не можуть…
Все це тільки накопичує в народі питання, на які влада не те, що не намагається дати відповідь — вона їх і чути не хоче. Типова мантра тирана — просто довіртеся мені: “I alone can fix it”, за сумнозвісним виразом Дональда Трампа. І ця мантра працює доти, доки тирану таланить. Доки Прага, Варшава, Брюссель і Париж швидко падають до ніг фюрера. Але коли трапляється Сталінград, просто довіряти стає все важче. Хочеться чути аргументи, а не тільки запевнення “I alone can fix it”…
Питання до української влади наростають, наче сніжна куля. І просто вірити у зірку “найвеличнішого лідера сучасності” стає все важче.
Чи є шанс на відновлення чесного діалогу між владою та народом, який і несе на собі усі тягарі війни? Чи дочекаємося ми не щоденних поточних звітів стомленого чоловіка, а щирої розмови лідера і нації на кшталт рузвельтових “Бесід у каміна”? Сумніваюсь. Чи це шлях до катастрофи? Ймовірно…
Але не забуваймо, що колапс Російської імперії породив Леніна, а колапс Османської імперії — Ататюрка, які відродили свої держави фактично з попелу. Це тільки у нашого сусіда-агресора: “Говорим Россия — подразумеваем Путин, говорим Путин — подразумеваем Россия”. Україна тому й не Росія, що Україна можлива і без Кучми, і без Ющенка, і без Януковича, і без Порошенка, і без Зеленського також.
Поки Рубікон не перейдено, ще є час побачити у власних громадянах партнерів, а не ресурс. Почати говорити з ними, а не до них. Навчитися пояснювати й аргументувати свої вчинки, а не просто закликати довіритися лідеру — мовляв, ніхто, окрім нього, не здатний виграти цю війну. І нарешті повернути у геть розбалансовану систему державного управління стримування та противаги.
В іншому разі… Втім, чекати залишилось недовго. Сподіваємося на краще – готуємося до гіршого.
Трагедія у Полтаві знову підняла питання про відповідальність за удари по військових об’єктах в Україні. Військовий блогер Юрій Бутусов наголошує, що ця трагедія була неминучою через системні недоліки у заходах безпеки, і вважає, що відсутність покарання за попередні інциденти є однією з причин.
Жоден керівник не був покараний за удари по казармах у Яворові, Миколаєві, НЦ Десна, де були масові жертви.
Тому не дивно, що масові зібрання продовжуються. Відповідальності ніякої немає, аналізу немає, і помилки, з яких влада не робить уроки, продовжуються та жертви множаться.
З огляду на офіційні дані, на одній із локацій військового інституту у Полтаві зібрали одночасно щонайменше 250 людей для якогось заходу.
Я буваю на багатьох урочистих заходах на фронті — комбриги для нагородження збирають групи не більше 30–40 людей, або у бункерах, або у місцях, де непомітно ніяких скупчень, все робиться максимально швидко, і завжди все проходить без трагедій. Я був на зібранні одного батальйону і точку збору дізнався за 15 хвилин до початку зборів у глухому лісі без жодного свідка навколо, з далеко розосередженим транспортом. Такі саме елементарні заходи безпеки можна і потрібно застосовувати усюди, для цього не треба якоїсь спеціальної освіти, і це очевидно усім.
Про масове зібрання у Полтаві дізналась ворожа агентура, і у мережу одразу хтось опублікував відео результатів удару із землі. Ця людина, ймовірно, працює на ворога та контролює результати.
Допоки за нехтування заходами безпеки якийсь керівник показово не отримає покарання — втрату звання та реальний тюремний термін за службову халатність з важкими наслідками, сподіватись, що такі трагедії не повторяться, не доводиться.
У статті, що нижче, волонтер і ветеран АТО Юрій Касьянов висловлює свою думку про нову українську зброю під назвою «Паляниця». Автор, зокрема, порівнює сучасні українські розробки з історичними зразками зброї, такими як німецька «Фау-1» часів Другої світової війни.
З подивом читаю вже кілька днів повідомлення про нову українську диво-зброю «Паляниця». Адже ніяких ракето-дронів не існує, ніколи не існувало і ніколи не існуватиме.
Нагадаю, що перший бойовий «літак-снаряд», як тоді казали, або «літаюча бомба» (як тоді класифікували), або на новий український манер «ракета-дрон» німці застосовували проти Британії (і не тільки) в роки Другої світової війни.
Німецька «паляниця» Фау-1 (Fi-103, «Фізелер-103») мала реактивний двигун, автопілот, стартувала з катапульти, летіла на дальність 280 км (пізніше її було збільшено до 500 км) і несла бойову частину вагою від 500 кг до 1 тонни.
З 1944 року по 1945 німці виготовили 25000 таких «ракето-дронів». Запускали їх дуже інтенсивно – до 100 штук на добу (порівняйте з нашими запусками дронів по болотах – нам ще далеко до таких темпів).
10,5 тис. літаючих бомб було запущено по Британії – тільки в Лондоні загинуло понад 6 тис. осіб, майже 18 тис. було поранено; було зруйновано 23 тис. будівель і понад 100 тис. – пошкоджено. Смолетами-снарядами обстрілювали також Льєж (3 141 пуск), Антверпен (2 183 пуски), Брюссель (151 пуск), Париж.
До речі, коштувала німецька «ракета-дрон» недорого – близько 3,5 тис. рейхсмарок. За курсом 1941 року до долара – 8,8 тис. доларів. На сьогоднішні гроші – приблизно 160 тис. доларів. Адекватна ціна для крилатої ракети.
Так-так – наша диво-зброя-ракета-дрон – це не що інше, як крилата ракета. Німецька Фау-1 була першою у світі серійною крилатою ракетою, як би її не називали тоді. Взагалі, дуже тонка грань між літаками-дронами і крилатими ракетами – постав на літак реактивний двигун, і ось тобі вже крилата ракета, або «ракета-дрон», за нашою новою українською класифікацією.
Які переваги у крилатих ракет порівняно з безпілотними літаками-камікадзе типу «шахед»?
– Висока швидкість: ракета швидше може досягти цілі, і супротивник може не встигнути вжити якихось заходів протидії, або виведення з-під удару. Крилата ракета потенційно може нести більш потужну бойову частину. Крилату ракету складніше збити, і ловці за шахедами з кулеметами тут малоефективні.
Водночас крилата ракета непогано збивається зенітними ракетами з тепловою головкою наведення – бо мають більш виражений тепловий слід. До недоліків можна віднести також складність конструкції та вищу вартість.
До речі, скільки може коштувати «Паляниця»?
Якщо не враховувати кошти, витрачені на розробку та випробування, то вартість виробу складається з вартості електроніки – від 3 тис. доларів у бюджетному варіанті до 50 тис. доларів з CRPA антеною, резервуванням, супутниковим модемом, та модулем оптичної навігації. Планер – фюзеляж, крила, оперення – обійдеться в 3-10 тис. доларів, залежно від конструкції і застосовуваних технологій. Найдорожча деталь – турбореактивний двигун; судячи з відео, використовується двигун із тягою близько 100 кг – такий мотор можна купити на Аліекспресі за 50-70 тис. доларів. Ну, накинемо ще тисяч двадцять на вартість робіт, оренду приміщень, компенсацію вартості розробки, і приплюсуємо законні 25% прибутковості, встановлені державою.
У підсумку отримаємо ті ж 160 тис. доларів, скільки коштувала німецька «ракета-дрон» Фау-1. Це, звісно, менше 1 мільйона доларів.
Сьогодні прем’єр-міністр Шмигаль заявив, що українські підприємства не тільки в десятки разів наростили випуск дронів, і що мільйон дронів таки цього року зроблять (проте треба більше), але він також сказав, що на деяких підприємствах, що виробляють дрони, рівень локалізації сягає 98%. Що практично всі комплектуючі робляться в Україні, і мало що імпортується.
Денисе Анатолійовичу, це неправда.
На жаль, у нас мало що виробляється в країні – немає ні акумуляторних батарей, ні моторів, ні автопілотів, ні gps приймачів українського виробництва. Не кажучи вже про оптику, акселерометри, гіроскопи та інші високотехнологічні компоненти.
Зате є умільці, які під виглядом українського продають «перепакований китай», і вміють це своє мистецтво вигідно продати можновладцям. Але це не виробництво. Це шулерство.
Для виробництва потрібні мільярди гривень на рік на створення промисловості. А головне – потрібне усвідомлення проблеми й ухвалення правильних управлінських рішень.
Ракетні удари Росії по атомних електростанціях в Україні викликають глобальне занепокоєння через можливість ядерної катастрофи. Внаслідок обстрілу, що стався 26 серпня, сталася цілеспрямована атака на атомні електростанції, які забезпечують понад 55% електричної енергії в Україні. Експерти, зокрема Михайло Гончар, попереджають про серйозні ризики та закликають світ до термінових дій, щоб запобігти можливій ядерній катастрофі.
Росія не просто вкотре масованим та комбінованим ракетно-дроновим ударом 26 серпня намагалась уразити Об’єднану енергосистему України. Це були цілеспрямовані, але непрямі дії з ураження саме атомних електростанцій України, які забезпечують понад 55% виробництва електроенергії в країні. Наші АЕС – це острів стабільності енергетики України.
Що намагалась зробити Росія? По-перше, вирубити наші енергоблоки, не вдаючись до ударів безпосередньо по АЕС чи по розподільчих пристроях поблизу АЕС, а намагаючись знищити периферійні підстанції. Це своєрідний гібридний спосіб вирублення атомної генерації. По друге, паралельно Росія запустила потужну кампанію дезінформування МАГАТЕ та дискредитації України щодо становища на Курській АЕС.
Надзвичайно оперативно було організовано візит очільника МАГАТЕ Р. Гроссі на російську АЕС в Курчатові 27 серпня. Попри його заяву, що Курська АЕС працює в “режимі, близькому до нормального”, очільник Росатому Ліхачов подає його візит як домовленість “…о незамедлительной реакции МАГАТЭ на любые проявления агрессии как на Запорожье, так и в Курской области”, звинувачуючи ЗСУ в обстрілах АЕС. Інші деякі двозначні висловлювання Гроссі (щодо ризику ядерного інциденту, щодо уразливості реакторів типу РБМК) інтерпретуються російською стороною як такі, що “МАГАТЕ на стороні Росії”.
Росія, діючи у непрямий спосіб, намагається обійти Статтю 56 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій: Стаття 56 “Захист робіт і установок, що містять небезпечні сили”
1. Роботи або установки, що містять небезпечні сили, а саме греблі, дамби та атомні електростанції, не повинні ставати об’єктом нападу, навіть якщо ці об’єкти є військовими об’єктами, якщо такий напад може призвести до вивільнення небезпечних сил і, як наслідок, серйозних втрат серед цивільного населення. Інші військові об’єкти, розташовані на цих роботах або установках або поблизу них, не повинні ставати об’єктом нападу, якщо така атака може спричинити викид небезпечних сил з робіт або установок і, як наслідок, серйозні втрати серед цивільного населення.
Детальні положення щодо забезпечення безпеки небезпечних об’єктів в процесі бойових дій містяться у вже згаданому вище Першому додатковому протоколі 1977 р. (AP I) до Женевських конвенцій, а також в Другому додатковому протоколі 1977 р. (АП II) і звичаєвому міжнародному гуманітарному праві. Атомні електростанції є цивільними об’єктами, і як такі захищені від прямого нападу та репресій (ст. 48 API ; правило 7 CI HL). У разі сумнівів щодо того, чи використовується атомна електростанція для ефективного внеску у воєнні дії, її слід вважати цивільною (ст. 52(3) API), навіть у зонах конфлікту (Коментар МКЧХ щодо API, пункт 2034). Зобов’язання сторін збройного конфлікту постійно дбати про збереження цивільного населення, цивільних осіб і цивільних об’єктів під час усіх військових операцій (ст. 57(1) API ; правило 15 CI HL) є особливо важливим, коли йдеться про АЕС. Враховуючи ризик викиду радіації та подальші тяжкі наслідки для цивільного населення, сторони повинні проявляти надзвичайну обережність під час пересування військ, маневрів та інших військових дій поблизу таких об’єктів.
Те, чого я зараз не бачу, це реакції на офіційному рівні з боку України. Тим паче, що Росія блефує, бо якби загроза КурАЕС мала місце насправді, то вони би вимкнули два працюючі енергоблоки.
Але нашим посадовим ядерникам щось знову хочеться великого будівництва (читай – крадівництва), тепер на Чигирині. А МЗС РФ в той же час звинувачує Україну в “ядерному тероризмі”, тоді як її збройні сили захопили та контролюють найбільшу українську АЕС, а ЗСУ не демонстрували в процесі Курської операції жодних намірів по захопленню російської АЕС.
Проте, знову ж таки, з офіційного рівня ми не бачимо належної реакції та протидії рашистським ядерним шантажистам.
Михайло Гончар
Експерт з міжнародних енергетичних та безпекових відносин
Волонтер і громадський діяч Геннадій Друзенко висловив упевненість, що активна фаза війни в Україні може завершитися до зими 2024 року. Проте, за його словами, цей період стане лише початком нових викликів, перед якими постане країна. Він окреслює три можливих сценарії розвитку подій, які можуть кардинально вплинути на майбутнє України.
Вже не раз доводилося писати, що цієї зими я очікую затухання війни. Бо сторонам просто не буде КИМ воювати у таких масштабах. Попри патріотичне піднесення та безугавну пропаганду з обох боків, охочих вбивати і вмирати за батьківщину залишається все менше. Мобілізаційний ресурс стає дедалі неякіснішим. А політичної волі оголошувати загальну мобілізацію в Росії чи понижати її вік бодай до 20 років в Україні просто немає. Бо майже всі, хто хотів чи бодай був не проти воювати, вже на фронті, а багатомільйонні армії вболівальників із обох боків воліють нищити ворога in absentia, тобто заочно. До того ж сам етос війни як екзистенційної (мовляв, виживе тільки один) давно і непоправно підірвано.
Українці дедалі більше переконуються, що війна триває вже не за українську державність як таку, а за її кордони. І головне, хто і як буде бенефіціаром України в цих (нових) кордонах. А це стимулює найбільш кмітливих та ресурсних вже зараз думати та інвестувати ресурси не в захист країни, а в потрапляння у команду (майбутніх) бенефіціарів. Ну і другий фронт, на якому українська влада веде безкомпромісну війну з українськими громадянами та українським бізнесом, вже став набагато ближчим і відчутнішим для більшості українців, аніж фронт, на якому ми б’ємося з ордою…
Росіяни теж далекі від відчуття екзистенційної загрози від українського наступу, а отже і мотивації рятувати Росію за будь-яку ціну. Попри несамовиту пропаганду, Курська офензива лише підтвердила здогадки багатьох громадян РФ: це не їхня війна. “Хохли” — це нацисти тільки у хворій уяві Путіна, бути під ними не страшно і головне, аби лінія фронту не затрималась надовго на твоїй “малій батьківщині”. А отже, мобілізувати “страну огромную” як у 1611-1612, 1917-1920 чи 1941-1945 роках не вийде. Залишається воювати найманцями та контрактниками, але за такої інтенсивності їхньої утилізації в Україні, їх дуже скоро просто не буде де брати. І розмір “підйомних” ніяк не впливатиме на критичний дефіцит живої сили.
Тому і “Курську офензиву”, і Покровський наступ я розглядаю як останні козирі сторін перед тим, як війна почне взимку пробуксовувати і поступово затухати. От тільки ставки нерівні. Росіяни задекларували, що прагнуть анексувати український Донбас назавжди та навіть записали це у власній конституції, а от що нам робити з тисячами квадратних кілометрів КНР, якщо ми й надалі декларуємо відданість статуту ООН та міжнародно визнаним кордонам, незрозуміло. Я б на місці Путіна загалом би чинив суто символічний спротив українцям на “одвічній” території РФ: що більше українських сил та засобів втягнуться в Росію, то легше буде росіянам завойовувати Донбас. Як говорив Наполеон, багнети добрі на будь-які цілі, от тільки сидіти на них незручно. Що більше “ісконно російських” (дотованих) територій опиниться під контролем України, то важчий тягар ляже на нашу державу щодо їхнього утримання. Нагадаю, що вся Курщина — це трохи менше за 0,18% російської території…
Отже, за моїм прогнозом війна у шанцях взимку почне суттєво знижувати оберти. Можливо, певний час сторони компенсуватимуть це певним аналогом “війни міст” часів ірано-іракської війни. Тобто замість захоплення квадратних кілометрів зосередяться на знищенні критичної інфраструктури один одного. Бо для цього потрібно набагато менше людей. Але й у цій війні на знищення ворожої інфраструктури, боюсь, Захід і Китай попіклуються, аби вона чимшвидше пішла на спад, не спричиняючи шоків на глобальних ринках та техногенних катастроф, відчутних далеко за межами України та Росії.
І тоді, коли лінії фронту стабілізуються і стануть тимчасовими, ніким не визнаними, але більш-менш тривкими кордонами повоєнної України, сама внутрішня логіка війни за незалежність поставить нас перед засадничим вибором. Бо народ радше відчує, аніж усвідомить, що причиною цієї руйнівної війни та жахливих жертв, які вона принесла на українську землю, є не тільки схиблений на фантомних імперських болях “кремлівський дід” (хоча насамперед саме він), але й слабкість та неефективність української держави, яка здавалася не тільки Путіну легкою жертвою для російського ведмедя. Отже, неймовірним напруженням сил та великою ціною державність збережено. Її фактичні кордони визначені не в Москві або в Ялті, а на полі бою — там де між нами і ворогом встановився динамічний баланс сил. Як, до речі, майже завжди бувало в реальній, а не вигаданій історії. Після цього перед українцями постане питання, чим наповнити нашу незалежність, аби зробити її тривкою? І аби вона гарантувала не тільки захист окремої ідентичності, але й також — безпеку, розвиток, заможність та самореалізацію для своїх громадян.
І тут у нас буде два з половиною шляхи.
Перший. Як американці, французи, італійці, індійці, відстоявши незалежність, сісти й домовитися про нові правила гри у повоєнній Україні. Скликати свій Конституційний конвент. Відмовитись від невластивих Європі функцій президента як наріжного каменя та гаранта української державності. Створити більш збалансовану систему стримувань та противаг. Піти на складні компроміси. Збалансувати різні гілки та рівні влади. Залишити достатньо автономного простору для особистості та захистити його ефективними судами. Змусити врешті-решт наше природне его запрацювати на загальне благо.
Другий шлях, імовірніший за перший. Знайти й повірити в чергового месію. Тим паче, що війна створила та продовжує творити цілий пантеон новітніх героїв. “Батьківська фантазія”, як називав її мій вчитель Девід Вільямс, глибоко укорінена в природі людини. Більшість не любить брати на себе відповідальність і nolens volens шукає собі “батька”, якому готова делегувати тягар вибору, відповідальності та свободи. Так у нас може зʼявитися на Банковій поміркований “месія” Валерій Залужний або менш помірковані та більш пасіонарні українські “каудільйо”. В такому разі шанс на радикальні реформи, яких вкрай потребує Україна, є. Врешті-решт, і Ататюрк, і Чан Кайші, і Пак Чон Хі були великими модернізаторами, які привели свої країни з третього світу в перший. На жаль, негативних прикладів латиноамериканських та африканських диктаторів у погонах, які завели свої країни на манівці цивілізації, набагато більше. Не певен, що нам поталанить з новоявленим “провідником”, як азійським тиграм, а не навпаки.
Ну і остання опція — нічого радикально не змінювати після перемоги. Пустити країну самопливом. Дерибанити між наближеними до влади решти її багатств. Канючити міжнародну допомогу. Вести нескінчені перемовини з ЄС. Списувати всі факапи на підступних москалів. Годувати народ ідентичністю замість розвитку і добробуту. Пишатися героями визвольних змагань, особливо полеглими (так безпечніше), і таврувати усіх критиків режиму “агентами Кремля”. І десятиліттями догнивати зсередини. Прикладів безліч.
На жаль, вірогідність наведених опцій зростає від першої до третьої у геометричній прогресії. Бо воювати ми, схоже, навчилися, а домовлятися про спільне майбутнє — досі ні. Але вибір досі за нами…
Росія завдала найбільшого на сьогодні удару по енергосистемі України, використавши одночасно безпрецедентну кількість ракет і дронів. Головними цілями атаки стали підстанції “Укренерго”, які, за заявами прем’єр-міністра Дениса Шмигаля, мали бути захищені потужною системою оборони. Однак реальність, яку побачили українці, суттєво відрізняється від оптимістичних заяв прем’єра.
Юрій Корольчук, експерт Інституту енергетичних стратегій, коментує ситуацію:
“Прем’єр Шмигаль не бачить проблеми, коли запевняє, що всі ракети й дрони розлетілися на друзки, щойно побачили потужну систему захисту підстанцій, створену під керівництвом голови “Укренерго” Володимира Кудрицького. Але українці бачать проблему. Точніше, не бачать – бо при багатогодинних відключеннях електроенергії в темряві навпомацки не можуть знайти зарядний пристрій і зарядити свій телефон, щоб прочитати ці фантазії Шмигаля.”
Корольчук зазначає, що кількість і тривалість відключень електроенергії в країні зараз сягає 12-16 годин на добу. Проте Шмигаль продовжує переконувати, що втрати обладнання мінімальні завдяки багаторівневій системі захисту.
Але виникає питання: якщо підстанції були дійсно захищені, чому ремонтні роботи триватимуть щонайменше тиждень і чому народ змушений сидіти без світла так довго?
Корольчук критично оцінює ситуацію:
“На прес-конференції Шмигаль отримав стоячі овації від Кудрицького за підтримку віртуального захисту підстанцій. Однак, якщо прем’єр не розуміє, що Кудрицький може потягнути його на дно, то скоро це стане очевидним. В реальності, жоден із заявлених потужних рівнів захисту підстанцій так і не був продемонстрований.”
За словами Корольчука, встановлені габіони, біг-беги та бетонні блоки є лише поверхневими заходами, які не можуть гарантувати захист від сучасних загроз. Обіцяний же Кудрицьким захист від дронів і ракет у вигляді бетонних конструкцій залишається таємницею навіть для незалежних і державних структур.
Корольчук також звертає увагу на фінансову складову:
“Західні партнери надали Кудрицькому 1,5 млрд євро, з яких понад 1 млрд пішло на ремонт та будівництво захисних споруд. Із цих коштів на будівництво захисту було витрачено 16 млрд грн, що в 3-4 рази більше, ніж витратило Агентство відновлення на аналогічні проекти. Це вже попахує корупцією.”
Зрештою, українці зіткнулися з гіркою правдою: обіцянки не були виконані, і енергетична система країни залишається вразливою. Зима наближається, і ситуація з енергозабезпеченням може стати ще складнішою, якщо не буде вжито реальних заходів для захисту підстанцій.
Корольчук закликає до ретельного розслідування витрат і ефективності заходів, вжитих керівництвом “Укренерго”, щоб запобігти подальшим втратам і забезпечити стабільну роботу енергосистеми.
“Президент Зеленський на прес-конференції каже, що не любить енерго-піару. Істина в його словах є. Особливо коли подивитись, як два роки поспіль – 2023 та 2024 рік – в “Укренерго” бадьоро та оптимістично розповідали про ремонти підстанцій та готовність до зими. І те, що минулої зими, на щастя, не було обстрілів енергетики, це не зупиняє голову “Укренерго” Кудрицького від приписування собі заслуг порятунку та захисту підстанцій. Можливо, цього разу за зруйновані підстанції понесе відповідальність не стрілочник “Прізвище-Ім’я-По-батькові”, а безпосередньо відповідальний за провал голова “Укренерго” Кудрицький.”
26 серпня 2024 року Росія здійснила масштабний ракетний обстріл по Україні, який, на думку аналітиків і військових експертів, може сигналізувати про початок нового інтенсивного циклу атак. Згідно з оцінками блогера і військового аналітика Романа Шрайка, Росія може планувати використання до 120 ракет Х-101 на місяць. Це серйозне збільшення інтенсивності обстрілів має потенціал суттєво вплинути на ситуацію на фронті та життя цивільних осіб в Україні.
Давайте згадаємо про цикли російських обстрілів.
Зазвичай вони проходять за таким принципом:
Посилені атаки (близько 2 місяців),
Атаки в режимі “скільки виробили, стільки й запустили” (3-5 місяців),
Перерва на накопичення ракет (близько 2 місяців).
Потім повторення.
1-й період атак був з 10 жовтня 2022 по 9 березня 2023 (5 місяців). Потім перерва 1 місяць і 3 тижні.
2-й період — з 28 квітня по 25 вересня 2023 року (5 місяців). Потім перерва 2 місяці і 2 тижні.
3-й період — з 8 грудня 2023 по 11 липня 2024 (7 місяців). Потім перерва 1 місяць і 2 тижні.
А сьогодні новою атакою почався 4-й цикл.
Імовірно, далі варто чекати 1.5-2 місяці атак із “подвоєною” кількістю ракет, а потім новий перехід на режим “скільки виробили, стільки й запустили”.
Нагадаю, що я підраховую ракети, які є основою масових атак: Х-101 і “Калібр”.
Можна підсумувати кількість ракет, використаних упродовж усього циклу атак, розділити на протяжність циклу і таким чином зрозуміти рівень виробництва.
За моїми прикидками, під час 2-го циклу обстрілів у середньому за місяць РФ виробляла близько 60 ракет Х-101 і 35 ракет “Калібр”.
Під час 3-го циклу — в середньому 61 ракету Х-101 на місяць, а статистика по “Калібрах” зламалася, оскільки їх використовували рідко і нерівномірно.
Виходячи з цього, можна очікувати, що в найближчі кілька місяців буде вистрілюватися близько 120 Х-101 на місяць, а потім перейдуть на 60 ракет на місяць.
Періодичність обстрілів прогнозувати складно, оскільки концепція у рашистів постійно змінюється.
Політичний консультант Джеремі Гуревіц у своїй колонці для The Hill порівнює нинішню стратегію Збройних сил України з тактикою, застосованою Ізраїлем під час Війни Судного дня 1973 року. Гуревіц вважає, що аналогії між тактиками можуть дати Україні перевагу у війні з Росією, особливо коли йдеться про перенесення бойових дій на територію противника.
Сміливе вторгнення України в Курську область призвело до серйозного зрушення в динаміці конфлікту між двома країнами. У конфлікті, який приніс стільки страждань українцям, шокуючий крок українських збройних сил почати боротьбу з ворогом на його території надав енергії їхнім військам і громадянам.
Історія іноді підносить уроки з минулого, і наступ під Курськом нагадує настільки ж сміливий крок Ізраїлю під час Війни Судного дня 1973 року.
У цій війні Ізраїль спочатку поступався, будучи захопленим зненацька вторгненням як з півночі, так і з півдня. У найсвященніше єврейське свято сирійські танки скотилися з Голанських висот, а скоординована атака єгиптян на Синайську пустелю застала ізраїльтян зненацька.
Араби домоглися значного прогресу у своїй кампанії. Ніколи під час багатьох воєн, які велися проти Ізраїлю, Ізраїль не наражався на більшу небезпеку.
Після кількох днів жахливих втрат Ізраїль почав заспокоюватися і зупинив наступ. Але для перелому ходу війни потрібно було зробити щось сміливе. Була розроблена стратегія перетнути Суецький канал і вести бій у Єгипті.
Під сильним артилерійським вогнем, а також під бомбардуваннями та обстрілами єгипетських літаків війська генерала Аріеля Шарона переправилися і почали вторгатися в Єгипет. Ізраїльтяни помітили розрив між Другою і Третьою єгипетськими арміями і приступили до здійснення плану з ізоляції останньої.
Коли їхній план почав працювати, єгиптяни і міжнародне співтовариство вдарилися в паніку. Ізраїльтяни були в змозі знищити Третю армію, оскільки вони відрізали їй шляхи постачання і наблизилися до Суеца, маючи на увазі серце Єгипту і його столицю Каїр.
У Росії поширення війни на її територію відображає перші успіхи ізраїльтян. Млява реакція Росії стривожила місцеве населення, з якого понад 100 000 осіб зараз є вимушеними переселенцями.
Росіяни перебувають у своїй стихії, б’ючись на укріплених лініях оборони на півдні України. Але вони не дуже добре здійснюють динамічні зміни на полі бою, і протистояти цьому новому творчому підходу високомотивованих українських солдатів виявилося складно. Росія мобілізує війська і пообіцяла повернути назад ганебний для себе успіх українського наступу, але багато в чому українці вже досягли успіху.
Москва розташована всього за 300 миль від цієї лінії фронту. Хоча мало хто думає, що столиці Росії справді загрожуватиме небезпека, її близькість до місця бойових дій має ефект. Можливо, цього буде достатньо, щоб змінити хід війни і перенести боротьбу в глиб Росії, як це зробили ізраїльтяни, переправившись через Суец і погрожуючи серцю єгипетської армії та її великим містам.
А так наступають українці в Курській області
Фото: Getty Images
Ізраїльський наступ у Єгипті змінив хід війни. Оскільки Єгипту раптово загрожувала настільки конкретна загроза, дві наддержави — Радянський Союз, що підтримував єгиптян, і американці, що підтримували ізраїльтян, — обидві стали стурбовані тим, що їх можуть втягнути у війну. Потенційне знищення Третьої єгипетської армії і загроза Каїру перетворили заклики до перемир’я на шум.
Важко передбачити, як це може повторитися в російсько-українському конфлікті, але Україна припустила, що може спробувати утримати більшу частину завойованої території і домовитися про відхід з неї в обмін на те, що Росія залишить захоплену нею українську територію.
Україна демонструє ознаки консолідації своїх успіхів у Курську, і якщо вона зможе дати відсіч розлюченому Путіну і його обложеним військам, ця стратегія може виявитися плідною.
Путін перебуває в іншому становищі, ніж Анвар Садат, тодішній лідер Єгипту. Садат і сирійський лідер Хафез аль-Асад найбільше намагалися відновити гордість арабів після їхньої принизливої поразки в Шестиденній війні 1967 року.
Щойно військовий імпульс був зупинений і, звісно ж, коли вони зіткнулися з реальною загрозою внаслідок ізраїльського контрнаступу, мир шляхом переговорів набув сенсу. Вони пролили кров ізраїльтян і похитнули ізраїльську зарозумілість, яка розвинулася після їхнього успіху в попередніх війнах.
Але для Путіна такий мир може стати його крахом. Якщо його підштовхне до столу переговорів успішний український наступ із захопленням російської території, яку Москва не зможе повернути, це зруйнує ореол непереможності Путіна — той покрив страху, який задушив його критиків (хоча імідж Путіна вже постраждав через його тривалу кампанію проти України).
Росіяни змушені відбирати солдатів із приблизно 300 000 призовників, але для Путіна це теж не найкраща стратегія. Вони погано навчені, і їм пообіцяли, що їх не кинуть у полум’я українського конфлікту.
Є повідомлення про те, що матері були розлючені від того, що їхніх синів кинули в бій, і відчували себе зрадженими. Свого часу такі скривджені матері зіграли роль у тому, що Радянський Союз вибрався з трясовини Афганістану, що призвело до падіння цієї імперії.
Війна часто пов’язана з вимірюванням ризику. Якщо Росія не зможе зупинити наступ українців або витіснити їх з території, яку вони утримують, чи виконає Путін свою погрозу застосувати тактичну ядерну зброю? У нього може виникнути спокуса подумати про це, хоча це, радше за все, призведе до розколу в його життєво важливому союзі з Китаєм.
Гнів Путіна з приводу безсилля його країни може призвести до збільшення кількості нападів на українське цивільне населення та інфраструктуру, хоча президент України Володимир Зеленський заявив, що однією з причин вторгнення було створення буферної зони і зменшення здатності Росії атакувати через кордон.
Яким би не був результат, український наступ — це сміливий гамбіт, який, як показує історія, може бути дуже ефективним, коли йдеться про боротьбу з ворогом і руйнування його стратегії та військових досягнень.
Ситуація на фронті в Курській області залишається напруженою, оскільки російські війська не можуть досягти бажаного прогресу у витісненні українських сил з цього стратегічно важливого регіону. В умовах затяжних боїв і опору українських військ, аналітики зосереджені на оцінці можливостей Росії для подальшого посилення своїх позицій. Один з військових експертів, Костянтин Машовець, спробував вирахувати, скільки додаткових сил Росія може мобілізувати для Курського напрямку і які ресурси можуть бути залучені для цього.
У мене тут питали, нещодавно, які сили та засоби командування противника може залучити для “стабілізації” ситуації на цьому напрямку, а надалі – для спроби вибити ЗСУ за межі власного прикордоння у Курській обл.
Тож, спробуємо, за можливості, розібратися.
1. Передусім ідеться про війська (сили) “Ленинградского военного округа” (ЛВО), він же — угруповання військ (УВ) “Север” (командвач — г-п. Лапин).
Хто забув, нагадаю, це:
6-та загальновійськова армія (ЗВА), у складі 138-ї та 25-ї окремих мотострілецьких бригад (омсбр);
14-й армійський корпус (АК), у складі 80-ї та 200-ї омсбр;
44-й АК, у складі 72-ї мотострілецької дивізії (мсд) та 128-ї омсбр;
11-й АК, у складі 18-ї мсд та 7-го окремого мотострілецького полку (омсп);
61-ша окрема бригада морської піхоти (обр МП) “Северного флота”;
336-я обр МП “Балтийского флота”.
Це ті з’єднання та об’єднання “ЛВО” противника, частини та підрозділи яких МОЖУТЬ з’явитися “під Курском” у першу чергу. Хоча на практиці є чимало проблем “поточного” характеру, які цьому заважають або суттєво обмежують можливість російського командування відповідного рівня стягнути туди вище вказані сили та засоби у “повному форматі”.
Це можуть бути задіяння основних складових елементів вказаних сил й засобів на інших операційних напрямках, або значне “плече” маневру, що негативно позначиться на термінах зосередження та розгортання, чи невідповідність реального стану рівня їхньої боєздатності тому комплексу та обсягу завдань, які росіянам доведеться вирішувати саме на Курському операційному напрямку, причому, без попередньої підготовки чи значного доукомплектування о/с та ОВТ, у режимі “з ходу”.
Наприклад, батальйони 200-ї омсбр, очевидно, втягнуті зараз у бої на Краматорському напрямку, північніше від м. Часів Яр, тож повністю вивести їх звідти буде складно. Або 14-й АК, бригади якого задіяні на Придніпровському напрямку, чи 336-ша обр МП, що є одним із “основних” з’єднань у смузі дії 5-ї ЗВА противника також, у цьому сенсі є “проблематичними”, і так далі
Тобто, очевидно, що зібрати на Курському операційному напрямку ШВИДКО якесь цільне та структуроване угруповання військ зі “штатних” військ (сил) УВ “Север”, яке буде здатне “вирішувати значні за обсягом та глибиною завдання” (наприклад, витіснити ЗСУ загалом у міжріччі Сейму та Пселу за межі державного кордону), російське командування НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ навряд чи зможе.
Інакше кажучи, на цей момент воно може діяти на Курському операційному напрямку такою собі “солянкою” і виключно для вирішення обмеженого кола завдань. Наприклад, утримати визначені райони та рубежі, прикрити важливі комунікації та інфраструктурні об’єкти та загалом спробувати завадити процесу розростання і вдосконалення українського плацдарму на Курщині.
2. Однак явно це дуже довго тривати не буде. Росіяни з часом почнуть туди тягнути все більше й більше військ. Вони ВЖЕ намагаються це робити. Як на мене, надалі, у сенсі формування та розгортання ДОДАТКОВОГО угруповання військ противника на Курському операційному напрямку, варто очікувати, на певне “міжопераційне” перегрупування туди певного комплекту російських військ зі складу УВ “Запад”, “Юг” та “Восток”.
Ймовірно, ідеться про 1-шу танкову армію (ТА), а найімовірніше, про її 47-ї танкову дивізію (ТД) із Куп’янського напрямку, 3-й армійський корпус (АК) у складі 6-ї мсд та 72-ї омсбр з Краматорського напрямку, або навіть частини та підрозділи 35-ї ЗВА, з Пологівського напрямку.
Про такий розвиток подій свідчить фіксація ВЖЕ РАНІШЕ переміщених до складу УВ “Север” підрозділів 83-ї окремої десантно-штурмової бригади (одшбр) та 810-ї й 155-ї обр МП, які, як-то кажуть, були у російського командування “в моменті — під рукою” і прибули у смугу УВ “Север” явно не для блокування української офензиви на Курському напрямку, а для нарощування зусиль у районі Вовчанська. Але, наскільки я розумію, противнику таки доведеться використати частину цих сил саме на Курському напрямку, а не для “вовчанських штурмів”.
І знову ж таки, у цьому сенсі російському командуванню буде потрібно “поламати голову” над тим, чим і як заміняти, наприклад, 47-шу ТД, яка, очевидно, відіграє зараз одну з ключових ролей у “прориві до Осколу”, або якось витягувати з важливого Пологівського напрямку “зайві” батальйони бригад 35-ї ЗВАд тощо.
Щобільше, як на мене, якщо навіть у російського командування і з’являться якісь “додаткові” війська (сили), наприклад, у результаті форсування чергового етапу мобілізаційного розгортання, то, швидше за все, воно їх спрямує не на Курський напрямок, а у смугу свого УВ “Центр”, яке зараз активно рветься “максимально західніше” на Покровському та Торецькому напрямках (з останнім, судячи зі всього, ВЖЕ виникли певні трабли).
