Солідарність, з якою Європа зустріла українців у 2022 році, поступово перетворилася на тонку дипломатичну гру. Тепер кожне рішення про продовження тимчасового захисту супроводжується застереженнями, винятками та паралельними планами на випадок, якщо допомогу все-таки доведеться згортати.
15 липня 2026 року Рада ЄС погодила чергове продовження тимчасового захисту для українців — цього разу одразу до 4 березня 2028 року. За офіційними даними, на кінець травня 2026-го під цим статусом в Євросоюзі залишалося 4,38 мільйона осіб — практично стільки ж, скільки було рік, два, три тому. Формально це виглядає як продовження тієї самої солідарності, про яку європейські лідери говорили у 2022-му.
Але до того ж пакету рішень вперше потрапило застереження, якого раніше не було: статус тимчасового захисту відтепер не поширюється на новоприбулих чоловіків призовного віку, які не мають офіційного дозволу українських властей залишити країну. Раніше питання військового обов’язку було виключно внутрішньою справою Києва. Тепер воно стало умовою отримання захисту в Євросоюзі. Рада — з ініціативи кількох країн-членів — фактично взяла на себе функцію перевірки того, чи законно людина виїхала з України. Мало кому відомо, що це обмеження було введене за прямою просьбою українських властей: європейський комісар з питань міграції Магнус Бруннер публічно заявив, що «саме цього просила Україна», бажаючи узгодити захист біженців із власними мобілізаційними потребами. Обмеження не стосується тих, хто вже мав статус до набуття рішенням чинності.
Одночасно ще у вересні 2025 року Рада ЄС погодила «поетапний і скоординований підхід» до поступового згортання режиму тимчасового захисту — на випадок, якщо умови в Україні дозволять це зробити. Інакше кажучи: захист продовжують на два роки вперед і водночас готують план його припинення. Обидва процеси йдуть паралельно, і саме це поєднання — не відмова від допомоги і не її безумовне продовження, а одночасне утримання обох можливостей — найточніше описує стан, у якому Європа перебуває сьогодні.
Тим не менш рішення про продовження не було одностайним за духом, навіть якщо формально його прийняли всі. Країни, які прийняли найбільшу кількість українців (зокрема Польща), протягом останніх років були серед тих, хто найактивніше наполягав на необхідності готувати спільну європейську стратегію поступового виходу з режиму тимчасового захисту і обговорення питань повернення. Саме вони найбільше підштовхували Брюссель до паралельної підготовки планів згортання, навіть коли офіційно продовження підтримувалося.
Німеччина змінює правила під тиском правого електорату
Якщо те, що відбувається на рівні Брюсселя, можна назвати управлінням очікуваннями, то в Берліні розгортається більш приземлена історія — про гроші та дати. З 1 липня 2026 року в Німеччині набрала чинності реформа соціальної системи: допомогу Bürgergeld замінено на Grundsicherung, з жорсткішою перевіркою заощаджень (пільговий період, протягом якого не враховувалися накопичення, скоротився, і тепер отримувач зобов’язаний використовувати кошти понад певний поріг уже з першого року) та суворішим контролем візитів до центрів зайнятості — пропуск трьох зустрічей без поважної причини може призвести до повної зупинки виплат.
Але українців ця реформа стосується не всіх однаково. Уряд провів межу 1 квітня 2025 року. Той, хто отримав статус тимчасового захисту в Німеччині до цієї дати (а таких — більшість з приблизно 1,2 мільйона українців, які на той момент перебували в країні), зберігає право на стандартні соціальні виплати нарівні з німецькими безробітними. Той, хто приїхав пізніше, потрапляє під закон про допомоги для шукачів притулку: замість 563 євро на місяць — 441, і статус, який раніше поширювався лише на людей, чиє право на перебування в країні ще тільки розглядається.
Формально дві людини, які залишили одне й те саме українське місто з однієї й тієї самої причини, з різницею в кілька тижнів прибуття до Німеччини, тепер живуть за різними законами. Уряд пояснює це не ідеологією, а статистикою: за даними відомств, частка працюючих українців працездатного віку зросла приблизно до 51% завдяки програмі Job-Turbo, запущеній на початку 2024 року, — і це уряд розцінює як ознаку того, що систему соціальної підтримки час приводити у відповідність до загальних правил для шукачів притулку. При цьому 51% — величина, яка все ще помітно відстає від Польщі, де показник зайнятості українців перевищує 70%.
Опитування фіксують, що суспільство випереджає навіть ці реформи. Згідно з дослідженням INSA, проведеним у жовтні 2025 року, лише 17% німців вважають, що всі українські біженці повинні отримувати соціальну допомогу, 66% висловилися проти. На питання, чи повинні українські чоловіки призовного віку, які проживають у Німеччині, повернутися на батьківщину, ствердно відповіли 62% респондентів.
Показово і те, звідки взявся політичний тиск на цю реформу. Формально її провів уряд християнських демократів і соціал-демократів — який не вважається радикальним. Але контекст, у якому приймалося рішення, задавала не лише статистика зайнятості, а й стрімке зростання ультраправої «Альтернативи для Німеччини» (AfD), для якої питання українських біженців давно перестало бути периферійним. Ще в січні 2025 року баварське відділення партії відкрито вимагало депортувати всіх 1,2 мільйона українців, які живуть у Німеччині: за словами голови фракції Катрін Ебнер-Штайнер, в України «достатньо місця», щоб прийняти їх назад.
У квітні 2026-го, напередодні земельних виборів у Саксонії-Ангальт — де AfD вперше за свою тринадцятирічну історію отримала реальний шанс на абсолютну більшість, — партія представила маніфест, який прямо називає українських біженців серед цілей політики «реміграції», терміна з виразно нацистськими конотаціями. У федеральній передвиборчій програмі AfD сформулювала це вже й зовсім технічно: прирівняти виплати українцям до виплат іншим шукачам притулку, тобто саме те, що правляча коаліція врешті й зробила — лише на кілька місяців раніше і в м’якшому формулюванні.
Виходить двошарова динаміка: партії основного політичного поля не переймають риторику ультраправих напряму, але діють у просторі, який ця риторика формує. Кожна вимога, що звучала рік тому як маргінальна, за кілька місяців перетворюється на предмет обговорення в бундестазі — не тому, що уряд поділяє логіку «реміграції», а тому що не реагувати на зростаючу електоральну загрозу справа означає цю загрозу ігнорувати.
Польща переглядає особливі умови для українців
Якщо в Німеччині політика випереджає громадську думку, то в Польщі сталося навпаки — і саме польський випадок дає найрізкіший приклад того, як швидко може змінитися ставлення суспільства до тих, кого воно приймало з рідкісною для Європи одностайністю.
У лютому 2022 року, згідно з опитуваннями CBOS, підтримати прийом біженців з України були готові 94% поляків. До грудня 2025-го, за даними того ж центру, частка прихильників знизилася до 48%, а частка противників вперше майже зрівнялася з нею — 46%, причому число тих, хто виступає «рішуче проти», вперше перевищило число «рішуче за» (19% проти 13%). А вже влітку 2026 року, якщо вірити пізнішим замірам громадської думки, перевага остаточно перейшла на бік скептиків: 52% поляків вважають, що країна не повинна приймати біженців із зон бойових дій в Україні, і лише 42% дотримуються протилежної позиції. Такого співвідношення соціологи, які ведуть ці заміри з 2014 року, ще не фіксували.
Але сама по собі ця цифра нічого не пояснює, якщо її не зіставити з іншою. Того ж 2024 року, за розрахунками, зробленими для УВКБ ООН компанією Deloitte, додана вартість, вироблена українськими мігрантами, склала 2,7% польського ВВП. Рівень зайнятості українських біженців працездатного віку зріс за рік з 61% до 69% — при тому що серед самих поляків цей показник становить близько 75%. Національний банк розвитку Польщі (BGK) підрахував, що українці платять до бюджету більше податків, ніж отримують у вигляді допомог, і забезпечують від 0,5 до 2,4 відсоткового пункту річного зростання ВВП країни. За даними аналітиків Gremi Personal, у 2024 році українці, які працюють у Польщі, сплатили 1,65 млрд злотих (близько 414 млн доларів) прибуткового та корпоративного податку — на 27,7% більше, ніж роком раніше, і вдвічі більше, ніж у 2022-му.
Тобто президентські вибори 2025 року, на яких обидва головні кандидати обіцяли обмежити допомогу українцям, і перемога на них Кароля Навроцького — політика, який публічно говорив про «обмеження необґрунтованих привілеїв» під час підписання закону, що припиняє дію спеціального закону 2022 року про підтримку біженців, — відбулися не всупереч економічним даним, а паралельно з ними. Жоден з головних польських політиків не заперечував внесок українців в економіку. Суперечка йшла не про цифри, а про справедливість: чи повинен людина, яка платить податки в Польщі, отримувати більше прав, ніж той, хто їх не платить.
Показово, що самі поляки зовсім не вимагають повного згортання допомоги: згідно з тим же грудневим опитуванням CBOS, 87% респондентів згодні з тим, що повний доступ до системи охорони здоров’я повинні мати лише ті українці, які сплачують внески до польської системи медичного страхування, — тобто суспільство не відкидає інтеграцію, воно вимагає, щоб права були прив’язані до внеску. І саме на цьому принципі будується реформа сімейної допомоги 800+: з лютого 2026 року близько 150 тисяч українських сімей повинні заново підтверджувати, що дорослі члени сім’ї «економічно активні», а діти відвідують польську, а не українську дистанційну школу. За даними Міністерства сім’ї та соціальної політики, у 2025 році українці отримали у вигляді виплат 800+ 2,7 млрд злотих — і саме ця цифра, а не абстрактні розмови про «біженців», стала предметом політичного торгу.
Економісти, втім, попереджають: не всяке невдоволення українцями пов’язане з абстрактною «втомою» — іноді за ним стоїть цілком вимірювана конкуренція за ресурс, якого фізично не вистачає на всіх. Мова про житло. Дослідження краківського та варшавського ринків оренди, проведені незалежно одне від одного кількома групами польських економістів, показують: у перші тижні після початку повномасштабного вторгнення, коли населення Кракова та Варшави зросло відповідно на 23% і 15%, оренда квартир у Кракові подорожчала приблизно на 16,5%, у Варшаві — на 14%. Пізніші роботи, що використовують дані по п’яти найбільших містах Польщі, оцінюютьефект точніше: зростання населення міста на один відсотковий пункт за рахунок притоку біженців транслюється приблизно в 0,7% зростання орендних ставок.
При цьому вплив на ціни самого житла — тобто на купівлю, а не на оренду, — статистично значущий не у всіх містах і помітно слабший, ніж вплив на оренду. Тут важлива застереження, без якої цифри перетворюються на звинувачення: ті самі дослідники визнають, що зростання орендних ставок у Польщі почалося ще до війни — на 3,9% у 2020 році і 6,5% у 2021-му, тобто помітно швидше, ніж у середньому по ЄС, і було пов’язане з інфляцією, подорожчанням іпотеки та притоком бюджетних стимулів в економіку. Приток біженців наклався на цей процес і, вочевидь, прискорив його — але не запустив з нуля.
Європа формує нову модель підтримки українців
Якщо Польща показує, як змінюється громадська думка за збереження в цілому стабільної політики, то Чехія пропонує різкіший приклад: країну, де уряд, який досяг однозначного економічного успіху від прийому українців, все одно втратив владу. На кінець 2024 року понад 390 тисяч громадян України мали в Чехії статус тимчасового захисту — рекордна для десятимільйонної країни частка населення. Чеська контррозвідка (BIS) у середині 2025 року констатувала: економічний внесок українських біженців уже перевищив обсяг фінансової та соціальної підтримки, яку вони отримали від держави з початку війни. Міністерство праці оцінювало податкові відрахування українських працівників у суму до 15 млрд чеських крон на рік. За оцінкою, що спирається на дані ОЕСР додатковий внесок українських біженців у річний темп зростання ВВП Чехії, Польщі та Естонії становить близько 1,2 відсоткового пункту.
Тим не менш на виборах до Палати депутатів у жовтні 2025 року правлячу проєвропейську коаліцію прем’єра Петра Фіали, за якої країна приймала біженців і вела помітну за чеськими мірками військову допомогу Україні, відправили в опозицію. Перемогу — понад 30% голосів — здобув рух ANO на чолі з Андреєм Бабішем, який звинувачував уряд у тому, що він дбає про українців більше, ніж про чехів, хоча реальні суми військової підтримки Києву з боку Праги, за незалежними підрахунками, були одними з найскромніших у Європі, поступаючись навіть сусідній Словаччині. Новий уряд Бабіша, сформований разом з антимігрантською партією «Свобода і пряма демократія» та рухом «Автомобілісти», відмовився від прямої фінансової допомоги Україні, хоча й зберіг чеську ініціативу із закупівлі боєприпасів — за умови, що сама Чехія не буде її фінансувати. Партія «Свобода і пряма демократія» прямо заявляє, що не бачить майбутнього країни в ЄС і НАТО.
При цьому навіть прихильники жорсткої лінії визнають: чеська економіка залежить від українських робочих рук — на будівництвах, заводах, у лікарнях, у супермаркетах, — і ніхто всерйоз не говорить про їх масове виселення. Вийшла ситуація, в якій політична риторика загострилася різкіше, ніж реальна політика: партії, які перемогли на антиукраїнських гаслах, не поспішають демонтувати те, на чому тримається частина економіки. Це розрив між словом і ділом — можливо, найпоказовіший елемент чеського випадку.
Ірландія ілюструє інший бік тієї ж логіки: з 2022 року загальний рахунок за розміщення українців там скоротився з 1,165 млрд євро у 2024 році до 719 млн у 2025-му і очікуваних 607 млн у 2026-му — при тому що з 126 тисяч приїхалих з початку війни українців у країні залишаються понад 80 тисяч. Щомісячна виплата тим, хто приймає українців у своєму домі (Accommodation Recognition Payment), скорочена з 800 євро у 2023 році до 600, а потім до 400 євро — разом із заявленою метою «скоротити і зрештою припинити» використання готелів для розміщення біженців. Число державних контрактів на розміщення скоротилося: 420 розірвано у 2024 році, 195 — у 2025-му, 25 — уже у 2026-му. При цьому самі дублінські чиновники визнають: скорочення витрат пов’язане не зі зростанням ворожості до українців, а зі падінням числа нових прибуттів і з бажанням перевести систему з режиму надзвичайної допомоги в режим самостійного проживання.
Усе сказане вище могло б створити враження, що вся Європа рухається в одному напрямку — від щедрості до економії. Балтійські держави спростовують цю схему.Станом на кінець квітня 2026 року в Естонії перебувало близько 30 тисяч українських біженців, у Латвії — понад 31 тисячу, у Литві — майже 49 тисяч: у сумі менше 2% сукупного населення трьох країн, і на порядок менше, ніж частка українців у Польщі чи Чехії. При цьому Естонія і Литва направили Україні допомогу в розмірі понад 2,5% власного ВВП кожна, Латвія — близько 2%, за цим показником усі три країни входять до першої п’ятірки донорів України у світі. Опитування фіксують певну втому і тут — вона є скрізь, де йде четвертий рік війни, — але жодного аналога польського чи німецького перелому громадської думки в Прибалтиці соціологи не спостерігають: підтримка української справи, як зазначають спостерігачі, продовжує йти «від усіх рівнів суспільства», від збору грошей на військові технології до продовження захисту для біженців.
Різниця пояснюється не стільки альтруїзмом, скільки геометрією інтересів. Для країн, які півстоліття прожили за залізною завісою і безпосередньо межують з Росією, війна в Україні сприймається не як далека гуманітарна криза, а як екзистенційне питання власної безпеки — відповідно, і допомога українцям не стикається з тим самим внутрішнім опором, що в країнах, де міграційний тиск відчувається сильніше, а історична близькість до російської загрози — слабша. До того ж абсолютна кількість прибулих до Прибалтики біженців залишається настільки невеликою, що не створює того тиску на ринок житла, соціальні бюджети та системи охорони здоров’я, який став політичним тригером у Польщі, Німеччині та Чехії.
Тимчасовий захист після чотирьох років війни
Поки європейські уряди сперечаються про гроші, серед самих українців відбувається менш помітний, але не менш важливий зсув — у відносинах з ідеєю «дому». За данимиостанніх раундів інтенційного опитування УВКБ ООН, частка українських біженців, які планують або сподіваються колись повернутися, стійко знижується: якщо наприкінці 2024 року про це говорили 61% опитаних, то до середини 2025-го — уже 57%. Одночасно значна частина опитаних визнає, що може бути змушена повернутися, навіть якщо це не їхній бажаний вибір, якщо стикнеться з труднощами доступу до необхідних ресурсів за кордоном. Тобто бажання повернутися слабшає, а ймовірність вимушеного повернення — з економічних, а не військових причин — зростає.
Економічна інтеграція при цьому йде вперед, але нерівномірно: за даними аналізу понад шести тисяч спостережень, оприлюдненого УВКБ ООН на початку 2026 року, 57% українських біженців у Європі мають роботу, але за рівнем зайнятості вони все ще відстають від місцевого населення на 22 відсоткові пункти. Німецьке дослідження BiB/FReDA до літа 2025 року зафіксувало, що 59% опитаних українців у Німеччині заявили про намір залишитися в країні надовго. Є ще один шар цього сюжету, про який рідше говорять політики: якість, а не факт інтеграції. Майже 60% працюючих українських біженців працюють нижче своєї кваліфікації, серед тих, хто має вищу освіту, понад третина зайняті на низькокваліфікованих позиціях (проти 7% у місцевого населення). Ця невідповідність навичок — головний драйвер 40-відсоткового розриву в медіанній зарплаті.
На відміну від самого факту зайнятості, недовикористання кваліфікації майже не скорочується з часом навіть після контролю мови, освіти та сектора. За різними оцінками, від половини до двох третин українських біженців мають вищу освіту — але помітна їх частина працює на позиціях, які цій кваліфікації не відповідають. Уряди вимагають більшої самостійності як умови збереження допомоги — і водночас самі створюють бар’єри (невизнання дипломів, нестача дитячих садків, мовні курси, що конкурують за часом з роботою), які цю самостійність об’єктивно уповільнюють.
Легко було б сказати, що політики просто реагують на втому виборців. Але хронологія говорить про складніші відносини причини і наслідку. У Польщі питання статусуукраїнців стало однією з центральних тем президентської кампанії 2025 року ще до того, як соцопитування зафіксували перелом громадської думки. У Чехії тема «чехи важливіші за українців» була центральним елементом передвиборчої риторики Андрея Бабіша, хоча реальні обсяги чеської військової допомоги Києву були скромними за європейськими мірками ще до початку виборчої кампанії. У Німеччині рішення про переведення новоприбулих українців на допомоги для шукачів притулку було прямо прописане в коаліційній угоді між ХДС/ХСС і СДПГ ще до того, як уряд представив статистику про низьку зайнятість як обґрунтування реформи. У кожному з цих випадків політичне рішення з’являлося раніше, ніж аргумент на його захист ставав публічним консенсусом.
Якщо відняти з цієї картини передвиборчу риторику, залишиться не історія про те, що Європа розлюбила українців, а набагато більш прозаїчний процес: континент вибудовує — без загального плану і всупереч власним бажанням — нову, менш романтичну модель відносин майже з чотирма з половиною мільйонами людей, яких він же прийняв у 2022 році. Ця модель визнає економічний внесок українців — доказів тому достатньо і у Варшаві, і в Празі, — але вимагає, щоб цей внесок був вимірюваним і підтвердженим: зайнятістю, податками, відвідуваністю місцевої школи. Вона зберігає колективний захист на європейському рівні — Брюссель продовжив його до 2028 року, — але водночас готує механізми його припинення і вже вводить перші винятки з нього, починаючи з чоловіків призовного віку. Вона не відмовляється від солідарності як принципу, але переносить її фінансовий тягар із загального гуманітарного бюджету на індивідуальну готовність інтегруватися.
Для українця, який опинився всередині цієї моделі, різниця між теоретичним захистом і практичною підтримкою стає питанням конкретних тридцяти чи дев’яноста днів, конкретних 441 чи 563 євро, конкретної довідки про зайнятість, без якої припиняється виплата на дитину. Якщо країни почнуть масово закривати програми адаптації, найбільш уразливими виявляться не ті, хто так і не інтегрувався, а ті, хто вже встиг укорінитися: сім’ї з дітьми в місцевих школах, люди з роботою, але без визнаних дипломів, жінки, яких тримає вдома відсутність місць у яслах. Вимушене повернення з економічних причин, а не з військових, уже закладається в опитуваннях як реалістичний сценарій. Частина людей піде в тінь або переїде до інших країн ЄС, частина повернеться в Україну — але вже не як носії досвіду і капіталу, а як ті, кого виштовхнули. Для європейських урядів це спосіб примирити два зобов’язання, які виявилися менш сумісними, ніж здавалося в перші тижні 2022 року: перед українцями — і перед виборцями, які голосують за тих, хто обіцяє, що допомога залишиться справедливою, але перестане бути безкоштовною.
