Gorchitsa.info

Позначка: війна в Україні

  • Росія вже знищила й пошкодила понад 500 локомотивів: Сибіга терміново звернувся до партнерів

    Росія вже знищила й пошкодила понад 500 локомотивів: Сибіга терміново звернувся до партнерів

    Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга закликав міжнародних партнерів терміново допомогти Україні локомотивами та фінансуванням для закупівлі нової техніки на тлі систематичних російських ударів по залізничній інфраструктурі. За його словами, від початку повномасштабного вторгнення Росія пошкодила або повністю знищила понад 500 українських локомотивів, причому більше половини цих втрат припали лише на 2026 рік. У ніч проти 15 вересня черговий російський удар припав по залізничній інфраструктурі поблизу польського кордону у Волинській області, де було безпосередньо уражено ще один локомотив.

    Сибіга наголосив, що Росія цілеспрямовано намагається підірвати українську логістику по всій країні. Залізниця при цьому залишається однією з ключових систем життєзабезпечення України: нею евакуюють цивільних із прифронтових районів, перевозять критично важливі вантажі, продовольство, зерно, гуманітарну допомогу та інші необхідні товари. Саме тому Київ звернувся до партнерів із проханням допомогти знайти локомотиви, сумісні з українською шириною колії 1520 мм, а також надати фінансування для прискорення закупівлі нових машин.

    Проблема ускладнюється тим, що більшість країн Європейського Союзу використовують стандартну колію шириною 1435 мм. Українська ж залізнична мережа побудована переважно під стандарт 1520 мм, тому не кожен європейський локомотив можна швидко поставити на українські маршрути. Це значно звужує коло потенційних постачальників і робить пошук техніки складнішим.

    Останні російські атаки показують, що залізниця стала однією з пріоритетних цілей. 13 вересня Росія вдарила по локомотиву пасажирського поїзда неподалік кордону з Польщею. В «Укрзалізниці» тоді припускали, що ціллю безпілотника міг бути поїзд, яким пересувалися дипломати та політики. До цього російські удари вже неодноразово припадали по станціях, коліях, локомотивних депо, енергетичній інфраструктурі та рухомому складу.

    На відміну від пошкодженої ділянки колії, яку в багатьох випадках можна відносно швидко відновити, знищення локомотива має довготривалі наслідки. Це складна і дорога техніка, яку неможливо оперативно замінити. Один втрачений локомотив може вплинути одразу на кілька маршрутів, особливо якщо йдеться про вантажні або евакуаційні перевезення. Саме тому цифра у понад 500 пошкоджених або знищених машин виглядає особливо тривожно.

    Для України залізниця має критичне значення ще й через обмежені можливості морського та повітряного сполучення. Після початку повномасштабної війни вона стала головною транспортною артерією для евакуації, внутрішньої логістики, експорту та доставки вантажів до кордонів ЄС. У перші місяці великої війни саме залізницею були евакуйовані мільйони людей, а надалі мережа стала ключовим елементом стійкості держави.

    У цьому контексті звернення Сибіги має не символічний, а суто практичний характер. Україні потрібні не лише системи ППО для захисту інфраструктури, а й заміна вже втраченої техніки. При цьому необхідні як електровози, так і тепловози. Останні особливо важливі в умовах атак на енергетичну систему, адже вони можуть працювати на неелектрифікованих ділянках або там, де пошкоджена контактна мережа.

    Сибіга наголосив, що підтримка стабільної роботи української залізниці допоможе уникнути гуманітарної кризи та зміцнить стійкість країни в умовах війни. Якщо дефіцит локомотивів зростатиме, це може безпосередньо вплинути на евакуацію населення, регулярність пасажирських перевезень, постачання продуктів, логістику промисловості та експорт.

    Фактично йдеться вже не просто про транспортну проблему, а про питання національної безпеки. Росія намагається бити не лише по коліях і станціях, а й по самій здатності України підтримувати рух поїздів. Саме тому Київ закликає партнерів діяти швидко: знайти сумісні локомотиви, допомогти з їх передачею та профінансувати закупівлю нової техніки.

    За нинішніх темпів російських атак питання відновлення локомотивного парку може стати одним із найскладніших для «Укрзалізниці». Якщо раніше головним завданням було оперативно ремонтувати колії, мости та контактну мережу після обстрілів, то тепер дедалі гостріше постає проблема фізичної нестачі тягового рухомого складу.

    І саме оприлюднена Сибігою цифра — понад 500 пошкоджених або знищених локомотивів — показує масштаб проблеми. Більше половини з них Україна втратила лише цього року, що свідчить про різке посилення російських атак на залізничну логістику.

  • Мелоні пояснила, чому підтримує Україну: «Не заради Києва, а заради Риму»

    Мелоні пояснила, чому підтримує Україну: «Не заради Києва, а заради Риму»

    Прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні заявила, що не збирається відмовлятися від підтримки України заради політичної вигоди напередодні виборів 2027 року. За її словами, позиція Рима щодо Києва продиктована передусім інтересами самої Італії та необхідністю захищати міжнародний порядок, у якому сильні держави не можуть безкарно диктувати свою волю слабшим.

    Про це Мелоні сказала в інтерв’ю італійському виданню Il Foglio, опублікованому 12 вересня. У розмові прем’єрка прямо визнала, що з електоральної точки зору останніми роками їй було б вигідніше дистанціюватися від підтримки України. Однак, за її словами, вона не готова змінювати зовнішньополітичний курс лише через рейтинги або ситуативні настрої виборців.

    Мелоні сформулювала свою позицію максимально чітко: «Я підтримувала Україну не заради Києва, а заради Риму». Вона пояснила, що Італія має надто багато втратити в міжнародній системі, де перестають діяти правила мирного співіснування, а на перший план виходить «право сильнішого». Саме російська агресія проти України, за її словами, показала Європі, наскільки небезпечно покладатися на старі уявлення про безпеку.

    В інтерв’ю Мелоні наголосила, що спроба Росії захопити Київ фактично «розбудила Європу» після тривалого періоду самозаспокоєння. За її оцінкою, війна довела, що європейські країни більше не можуть повністю делегувати питання власної безпеки іншим і повинні брати на себе більше відповідальності за оборону.

    Прем’єрка також пов’язала український опір із поняттям патріотизму. За її словами, здатність України чинити опір значно сильнішому противнику змусила багатьох європейців знову переосмислити поняття національної ідентичності та відповідальності перед власною державою. Для самої Мелоні, як вона наголосила, патріотизм означає насамперед готовність ставити інтереси країни вище за особисту політичну вигоду.

    Саме тому вона відкинула можливість різко змінити курс лише заради майбутніх виборів. «Я не готова робити протилежне тому, що робила досі, або тому, у що вірю, через політичний чи електоральний розрахунок», — заявила прем’єрка.

    Ця позиція пролунала на тлі помітних змін у внутрішній політиці Італії. На правому фланзі зростає популярність політиків, які виступають проти подальшої військової допомоги Україні та критикують європейський курс Рима. Для Мелоні це створює додатковий тиск: з одного боку, вона прагне зберегти підтримку консервативного електорату, з іншого — не хоче відмовлятися від проукраїнської та проатлантичної позиції, яка стала важливою частиною зовнішньої політики її уряду.

    Показово, що в інтерв’ю Il Foglio Мелоні фактично пов’язала підтримку Києва не з емоціями чи символічною солідарністю, а з безпосередніми національними інтересами Італії.

    На її думку, якщо агресія Росії завершиться успіхом, це створить небезпечний прецедент: будь-яка сильніша держава зможе намагатися змінювати кордони силою. Для Італії, яка є частиною ЄС і НАТО та критично залежить від стабільності європейської системи безпеки, такий сценарій був би стратегічно невигідним.

    Саме тому Мелоні також виступила на захист збільшення оборонних витрат. Попри те, що ця тема залишається непопулярною серед частини італійського суспільства, прем’єрка наполягає: Європа повинна посилити власний оборонний потенціал і зміцнити європейську складову НАТО.

    В останні роки Рим послідовно збільшував військову підтримку України. За даними ANSA, до кінця 2025 року Італія підготувала вже дванадцятий пакет допомоги Києву. Попередні одинадцять пакетів оцінювалися приблизно у $2,5–3 млрд і включали озброєння, боєприпаси та системи протиповітряної оборони.

    Одним із ключових елементів італійської допомоги стала система ППО SAMP/T, розроблена спільно Італією та Францією. Ці комплекси призначені для перехоплення літаків і ракет та стали особливо важливими для України на тлі постійних російських атак по енергетичній та цивільній інфраструктурі.

    Рим також бере участь у ширших механізмах підтримки України в межах НАТО і ЄС. Італія одночасно намагається зберігати політичний баланс усередині власної правлячої коаліції, де окремі сили традиційно займають значно м’якшу позицію щодо Москви.

    Саме це робить заяву Мелоні особливо показовою. Вона фактично дала зрозуміти, що питання України для неї вже вийшло за межі ситуативної політики і стало частиною стратегічного бачення ролі Італії в Європі.

    Водночас усередині країни ця позиція може ставати дедалі складнішою для захисту.

    Італія, як і багато інших європейських держав, стикається зі зростанням вартості енергоресурсів і посиленням дискусій про оборонні витрати. На цьому тлі опозиційні політики дедалі частіше ставлять питання, чи має держава продовжувати значні витрати на військову підтримку України.

    Мелоні відповідає на це аргументом безпеки: за її логікою, ці витрати є не «допомогою чужій країні», а інвестицією у власну стабільність.

    Вона також не приховує, що Європа має стати самостійнішою у сфері оборони.

    Для Італії це особливо важливо на тлі ширшої дискусії про роль США у європейській безпеці. Мелоні залишається прихильницею НАТО, але паралельно наполягає на сильнішій європейській опорі Альянсу.

    Така позиція дозволяє їй одночасно дистанціюватися від ідей повної стратегічної автономії ЄС і водночас підтримувати збільшення європейського оборонного потенціалу.

    У своєму інтерв’ю Мелоні також дала зрозуміти, що не хоче будувати майбутні політичні союзи з силами, які вимагають від неї відмови від нинішнього курсу щодо України.

    Це особливо важливо напередодні виборів 2027 року.

    Італійська політична система традиційно залежить від коаліцій, тому питання зовнішньої політики може стати одним із ключових критеріїв під час формування майбутніх союзів.

    Мелоні фактично окреслила червону лінію: вона не готова міняти позицію щодо України заради збереження влади.

    Її слова також демонструють, наскільки сильно війна в Україні змінила політичну ідентичність самої Європи.

    До 2022 року багато європейських держав поступово скорочували військові бюджети та покладалися на економічну взаємозалежність як головний інструмент стримування конфліктів.

    Повномасштабне вторгнення Росії зруйнувало цю модель.

    Для Мелоні це стало доказом того, що Європа повинна повернутися до класичного розуміння безпеки: сильні збройні сили, надійні союзи та готовність захищати власні інтереси.

    Саме тому фраза «я підтримувала Україну не заради Києва, а заради Риму» фактично є концентрованим викладом її зовнішньополітичної доктрини.

    Вона не намагається подати підтримку України як альтруїзм.

    Навпаки — Мелоні прямо говорить, що вважає її прагматичною частиною національної безпеки Італії.

    Ця позиція може бути важливою й для інших європейських держав, де суспільна підтримка військової допомоги поступово слабшає.

    Замість аргументу про солідарність із Києвом дедалі частіше звучить інший: якщо Росія отримає винагороду за силову зміну кордонів, ризики для самої Європи стануть значно вищими.

    Для Мелоні саме цей аргумент є центральним.

    І хоча він може бути політично непопулярним, прем’єрка дала зрозуміти, що не має наміру від нього відмовлятися навіть тоді, коли це коштуватиме їй частини голосів.

  • Путін уже обманював Трампа з «енергетичним перемир’ям»: чому нова пауза може стати пасткою для України

    Путін уже обманював Трампа з «енергетичним перемир’ям»: чому нова пауза може стати пасткою для України

    Президент США Дональд Трамп знову просуває ідею взаємного припинення ударів України та Росії по енергетичній інфраструктурі. 14 вересня він заявив, що Київ і Москва нібито вже погодилися на такий формат. Проте українська сторона швидко дала зрозуміти: формальної домовленості поки немає, а будь-яка деескалація можлива лише за умови реальної взаємності та гарантій виконання з боку Росії. Кремль, своєю чергою, привітав саму ідею, але не підтвердив готовність безумовно припинити атаки на українську енергетику.

    Ситуація виглядає особливо неоднозначною через мотиви всіх трьох сторін. Для Вашингтона тема енергетичного перемир’я тісно пов’язана не лише з війною в Україні, а й із внутрішньою американською політикою. Ціни на дизельне пальне у США різко зросли на тлі перебоїв із постачанням енергоносіїв через конфлікт навколо Ірану та Ормузької протоки. Financial Times повідомляє, що дизель у США сягнув рекордних $6,06 за галон, а високі ціни на пальне стають дедалі чутливішою темою напередодні проміжних виборів до Конгресу.

    На цьому тлі Трамп публічно пов’язав подорожчання дизеля насамперед із російсько-українською війною та закликав Володимира Зеленського припинити удари по російській паливній інфраструктурі. Водночас Financial Times зазначає, що перебої через конфлікт на Близькому Сході мають дуже серйозний вплив на глобальний ринок. Тобто твердження, що саме українські удари по російських НПЗ є головною причиною високих цін у США, залишається спірним.

    Для України логіка пропозиції інша. Київ не заперечує можливість взаємного припинення ударів, але прагне значно ширшої домовленості. Володимир Зеленський заявив, що захищеними мають бути не лише об’єкти енергетики, а й інша критична інфраструктура, зокрема об’єкти, пов’язані із забезпеченням продовольством та базовими потребами населення.

    Український президент прямо наголосив, що Україна готова зробити свої деескалаційні кроки, якщо американські партнери зможуть забезпечити реальну готовність Росії діяти так само. Інакше одностороння відмова від ударів лише дасть Москві додаткові можливості.

    Зеленський також планує обговорити параметри можливої домовленості під час контактів із Трампом. Паралельно Київ готується до потенційного відновлення тристоронніх переговорів за участю України, США та Росії. За даними Reuters, українська сторона орієнтується на жовтень, однак точні дата і місце поки не погоджені. Серед можливих майданчиків називали Туреччину, ОАЕ та Швейцарію.

    Позиція Кремля набагато менш однозначна. 15 вересня речник Путіна Дмитро Пєсков заявив, що Москва позитивно оцінює ідею енергетичного перемир’я. Але разом із цим Кремль одразу почав висувати додаткові умови: безпека комерційного судноплавства, зокрема нафтових танкерів, а також скасування міжнародних санкцій, яке Москва пов’язує зі стабілізацією ринку пального.

    Фактично це означає, що Кремль намагається розширити розмову далеко за межі простого принципу «не бити по енергетиці». Для Москви можливе припинення українських ударів по НПЗ є важливим саме зараз, адже останні місяці російська переробна інфраструктура зазнає серйозного тиску.

    Українські удари вже змусили Росію обмежувати експорт окремих видів пального. Reuters повідомляє про дефіцит у низці регіонів та зростання внутрішнього тиску на паливний ринок. Це створює для Кремля реальний стимул домовлятися хоча б про тимчасову паузу.

    Водночас є інший фактор, який штовхає Путіна у протилежний бік, — наближення зими.

    За даними Financial Times, частина людей, обізнаних із позицією Кремля, вважає, що Путін не хоче укладати стійку домовленість до зимового періоду. Москва розраховує, що нові удари по українській енергетиці під час холодів можуть посилити тиск на Київ і створити для Росії сильнішу переговорну позицію.

    Саме тут і виникає головна проблема нового «енергетичного перемир’я». Для України будь-яка пауза має сенс лише тоді, коли вона не перетворюється на час для перегрупування Росії.

    Подібний ризик уже проявлявся раніше. РБК-Україна нагадує, що наприкінці січня 2026 року після розмови Трампа з Путіним оголосили про коротку паузу в ударах по енергетичній інфраструктурі на тлі сильних морозів. Москва публічно підтверджувала домовленість, а Україна заявляла про готовність діяти дзеркально.

    Однак затишшя виявилося коротким. Уже 30–31 січня Росія продовжувала окремі атаки, а в ніч на 3 лютого здійснила новий масштабний удар по Україні.

    Саме після таких епізодів Київ дедалі наполегливіше вимагає не просто політичних заяв, а чіткої системи контролю та відповідальності за порушення.

    Цікаво, що ще на початку лютого Financial Times повідомляла про багаторівневий механізм реагування на можливі порушення майбутнього режиму припинення вогню. За цим планом перше порушення мало б спричинити дипломатичне попередження, подальша ескалація — військову реакцію України та союзників, а серйозне порушення могло б передбачати ширшу відповідь коаліції за участю США. Reuters тоді зазначав, що самостійно не зміг підтвердити всі деталі такого плану.

    Саме відсутність подібного механізму є слабким місцем нинішньої ініціативи. Поки Трамп говорить про «домовленість», ні Київ, ні Москва не оприлюднили спільного документа, дату початку режиму тиші, перелік заборонених цілей або процедуру фіксації порушень.

    Це залишає великий простір для різного трактування.

    Наприклад, що саме вважати енергетичною інфраструктурою? Чи потрапляють до цього переліку нафтопереробні заводи, нафтобази, термінали, газосховища, електропідстанції, електростанції або об’єкти, які одночасно мають цивільне й військове значення?

    Без узгодженого списку сторони можуть звинувачувати одна одну в порушеннях практично після будь-якого удару.

    Ще складніше питання — контроль.

    Якщо атака відбувається дроном або ракетою, необхідно мати механізм незалежної перевірки її походження. В умовах війни інформація про цілі, тип боєприпасів та наслідки ударів часто є частиною військової таємниці.

    Тому життєздатне перемир’я потребує не просто політичної обіцянки Трампа, а системи верифікації, яка буде прийнятною для обох сторін.

    Для України є ще одна принципова проблема. За роки війни Москва неодноразово використовувала удари по енергетичних об’єктах саме як інструмент тиску на цивільне населення. Відмова від такого важеля перед зимою означала б для Росії втрату одного з основних засобів примусу.

    Саме тому скепсис Києва щодо готовності Кремля до довгострокової домовленості має цілком практичні причини.

    Для Путіна пауза, навпаки, може бути вигідною в іншому сенсі. Вона дозволила б знизити темп українських атак на НПЗ, стабілізувати частину паливного ринку та відремонтувати пошкоджені об’єкти.

    Для Трампа ж навіть тимчасове припинення атак може стати політичним результатом, який можна представити американським виборцям як доказ того, що Вашингтон знижує геополітичні ризики та намагається стримати ціни на пальне.

    Саме ця різниця мотивів і робить нинішню ситуацію особливо хиткою.

    Вашингтону потрібен швидкий результат. Києву потрібна гарантована взаємність. Москві — умови, які дадуть стратегічну перевагу.

    Тим часом бойові дії не припиняються. Reuters повідомляє, що навіть після заяв Трампа сторони продовжили атакувати енергетичні об’єкти одна одної. Це ще раз підтверджує: фактичного режиму енергетичного перемир’я станом на 15 вересня немає.

    Тому нинішня ситуація поки більше нагадує дипломатичну пропозицію, ніж завершену угоду.

    У найближчі дні ключовими стануть кілька питань: чи представить Вашингтон конкретний текст домовленостей, чи погодиться Москва на дзеркальне припинення ударів, які саме об’єкти потраплять під захист і головне — що станеться у випадку порушення.

    Без відповідей на ці питання будь-яка «тиша» може виявитися лише тимчасовою паузою.

    І попередній досвід уже показав, чим така пауза здатна завершитися.

  • Зеленський змінив командувача Медичних сил ЗСУ: хто такий хірург, який рятував бійців у Бахмуті

    Зеленський змінив командувача Медичних сил ЗСУ: хто такий хірург, який рятував бійців у Бахмуті

    Президент України Володимир Зеленський провів кадрову ротацію в командуванні Медичних сил Збройних сил України. З посади командувача звільнили генерал-майора медичної служби Анатолія Казмірчука, а його місце посів полковник медичної служби Костянтин Гуменюк — один із найбільш відомих українських військових хірургів, який багато років працює безпосередньо з бойовою травмою та неодноразово оперував поранених неподалік від лінії фронту.

    Відповідні рішення президент оформив двома указами. Указом №909/2026 Анатолія Казмірчука звільнили з посади командувача Медичних сил ЗСУ, а указом №910/2026 Костянтина Гуменюка призначили новим командувачем. Інформація про обидва документи оприлюднена на офіційному сайті президента.

    Призначення Гуменюка привернуло особливу увагу через його професійну біографію. На відміну від багатьох кадрових керівників, він значну частину кар’єри провів безпосередньо у військовій хірургії — від роботи у госпіталях до організації допомоги пораненим під час бойових дій.

    Службу у військово-медичних закладах Гуменюк розпочав ще у 2001 році у Вінниці. Спочатку працював ординатором відділення невідкладної хірургії, а згодом очолив клініку ендоскопічної хірургії та діагностики.

    Після початку бойових дій на Донбасі у 2014 році він почав працювати в районі проведення Антитерористичної операції. Спочатку був старшим передової лікарсько-сестринської бригади у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Надалі працював провідним хірургом 59-го військово-мобільного госпіталю поблизу Луганська.

    У 2017 році Гуменюк став головним хірургом АТО, у 2018–2019 роках — головним хірургом операції Об’єднаних сил, а згодом обійняв посаду головного хірурга Збройних сил України. АрміяInform підтверджувала, що саме на цих посадах він відповідав за організацію хірургічної допомоги в районі бойових дій.

    Повномасштабне російське вторгнення Гуменюк зустрів на сході України. У наступні роки він працював із військовими медиками у Лисичанську, Бахмуті, Дружківці, Покровську, Дніпрі, Харкові та інших містах, де розгорталися військові шпиталі та працювали передові хірургічні групи.

    Сам Гуменюк пояснював, що як головний хірург ЗСУ відповідав фактично за всю систему хірургічної допомоги — від передових груп до військово-медичних клінічних центрів. Під час інтенсивних бойових дій навантаження на медиків може бути колосальним: лише на одному напрямку військові хірурги інколи проводять до 100–150 операцій за одну добу.

    Одним із найвідоміших епізодів його роботи стала операція, проведена у травні 2022 року неподалік від Бахмута. До мобільного військового госпіталю доправили пораненого бійця з тяжким ушкодженням нирки. У звичайних умовах подібні бойові травми часто потребують великого відкритого розрізу, однак команда Гуменюка вирішила використати малоінвазивну лапароскопічну методику.

    Через невеликі проколи хірурги ввели камеру та спеціальні інструменти, після чого видалили пошкоджену нирку. Сам Гуменюк пізніше згадував, що під час операції стояв перед вибором — перейти до традиційної відкритої операції або продовжити лапароскопічно. Втручання тривало майже півтори години й завершилося успішно.

    АрміяInform називала цю операцію першим в Україні лапароскопічним видаленням нирки у пацієнта з бойовою травмою. У публічних матеріалах її також характеризували як унікальне для світової практики втручання, виконане в умовах війни. При цьому коректніше говорити саме про заявлену українськими військовими медиками унікальність, оскільки незалежної міжнародної бази, яка б дозволяла беззаперечно підтвердити формулювання «перша у світі», у відкритих джерелах немає.

    Гуменюк неодноразово наголошував, що сучасна бойова травма суттєво відрізняється від цивільної хірургії. Поранені часто мають одночасне ушкодження кількох анатомічних ділянок, великі дефекти тканин, переломи, ампутації та масивну кровотечу. Тому українським військовим медикам доводиться адаптувати цивільні технології до надзвичайно складних фронтових умов.

    Серед методів, які українські хірурги активно впроваджували під час війни, — REBOA, тобто реанімаційна ендоваскулярна балонна оклюзія аорти. Цю технологію використовують для тимчасового контролю критичної внутрішньої кровотечі. За словами Гуменюка, саме крововтрата залишається однією з головних причин смерті поранених на полі бою.

    Ще до повномасштабного вторгнення Гуменюк займався розвитком малоінвазивної військової хірургії. На початку 2022 року він разом із колегами проводив високотехнологічні лапароскопічні втручання у військовому госпіталі в Ірпені. Тоді лікарі, зокрема, виконали лапароскопічне видалення нирки та інші складні операції.

    Вже під час великої війни досвід українських військових хірургів почав привертати увагу іноземних фахівців. Гуменюк розповідав, що представляв напрацювання української військової медицини у США. Під час одного з міжнародних конгресів, де були присутні тисячі військових медиків, українські напрацювання викликали значний інтерес.

    У квітні 2026 року АрміяInform повідомляла ще про одну складну операцію, проведену під керівництвом Гуменюка. В інтерв’ю він наголошував, що бойовий досвід змушує українську медицину надзвичайно швидко розвиватися, а частина методик, які сьогодні відпрацьовуються в Україні, у майбутньому може стати предметом вивчення для лікарів інших держав.

    Окрім практичної роботи, Гуменюк займається навчанням військових медиків і науковою діяльністю. Він доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України та лауреат Національної премії України імені Бориса Патона. Ще у 2022 році премію імені Патона йому присудили у складі авторського колективу за роботу, присвячену організації екстреної медичної допомоги та лікуванню гострої крововтрати у бойових умовах і клінічній практиці.

    За роботу під час війни він також отримав державні та відомчі нагороди, серед яких орден «За заслуги» III ступеня, медаль «Захиснику Вітчизни» та відзнака президента «За участь в антитерористичній операції».

    Призначення Гуменюка відбулося на тлі надзвичайно високого навантаження на систему військової медицини. Командування Медичних сил відповідає не лише за роботу госпіталів. До його сфери належать медична евакуація, лікування та реабілітація військовослужбовців, забезпечення медичних підрозділів, підготовка персоналу та організація взаємодії між медичною службою бойових частин і стаціонарними військовими закладами.

    Саме швидкість евакуації Гуменюк неодноразово називав одним із ключових факторів виживання тяжкопоранених. Особливо це стосується випадків гострої крововтрати, коли кожна хвилина впливає на шанси врятувати людину.

    Попередній командувач Медичних сил Анатолій Казмірчук також є військовим медиком. Ще влітку 2026 року він фігурував в офіційних документах президента саме як командувач Медичних сил ЗСУ, що підтверджує: нинішнє рішення є кадровою заміною керівника структури, а не реорганізацією самого командування.

    Причини звільнення Казмірчука в оприлюдненому указі не деталізуються. Тому твердження про конфлікти, провали або будь-які інші мотиви кадрового рішення без окремого офіційного підтвердження були б спекуляцією.

    Для Костянтина Гуменюка призначення означає перехід від керівництва безпосередньо хірургічною службою до відповідальності за значно ширшу систему. Йому доведеться опікуватися не лише хірургією, а усім комплексом медичного забезпечення Збройних сил у момент, коли характер війни швидко змінюється, а навантаження на евакуаційні маршрути, стабілізаційні пункти та госпіталі залишається надзвичайно високим.

    Водночас саме його багаторічний досвід на різних рівнях — від операційної передового госпіталю до організації роботи хірургічної служби всієї армії — робить це призначення особливо помітним. Новий командувач Медичних сил приходить на посаду не лише як військовий управлінець, а передусім як практикуючий хірург, який пройшов АТО, ООС та роки повномасштабної війни і безпосередньо працював із найтяжчими бойовими пораненнями.

  • Захопили живими, а потім розстріляли: прокуратура розслідує страту двох бійців НГУ

    Захопили живими, а потім розстріляли: прокуратура розслідує страту двох бійців НГУ

    Російських військовослужбовців підозрюють у страті двох українських нацгвардійців поблизу Добропілля Донецької області. За даними слідства, військові Національної гвардії України потрапили до російського полону під час виконання бойового завдання, після чого їх розстріляли з автоматичної зброї.

    Про злочин 11 вересня повідомила Донецька обласна прокуратура. Правоохоронці вже відкрили кримінальне провадження та намагаються встановити конкретних військовослужбовців РФ, причетних до вбивства.

    За матеріалами слідства, події сталися 2 вересня 2026 року. Двоє українських військовослужбовців перебували на вогневій позиції у лісосмузі неподалік Добропілля.

    Під час виконання завдання їх захопили російські військові. Українці вже перебували у полоні та, відповідно, не могли брати участь у бойових діях.

    Після цього, як встановлює слідство, представники російських збройних сил стратили обох полонених, відкривши по них вогонь з автоматичної зброї.

    Імена загиблих військовослужбовців та підрозділ, у якому вони проходили службу, прокуратура наразі публічно не називає.

    Так само поки не повідомляється, яким саме чином слідчі отримали докази розстрілу — чи йдеться про відеозапис, свідчення очевидців, результати огляду місця події або сукупність різних доказів. Правоохоронці заявили про проведення невідкладних слідчих та розшукових дій.

    Основне завдання зараз — встановити всі обставини події та конкретних військових РФ, які могли брати участь у захопленні й подальшому вбивстві українських бійців.

    Досудове розслідування розпочато за частиною 2 статті 438 Кримінального кодексу України — воєнні злочини, які спричинили загибель людей. Стаття 438 КК України передбачає відповідальність за порушення законів та звичаїв війни, встановлених міжнародним гуманітарним правом.

    У випадку з військовополоненими норми міжнародного права є однозначними: після того, як військовий склав зброю, потрапив під контроль противника або іншим чином вибув із бою, він більше не є законною ціллю для умисного вбивства.

    Третя Женевська конвенція про поводження з військовополоненими прямо вимагає гуманного поводження з ними. Стаття 13 забороняє будь-які незаконні дії держави, яка утримує полоненого, що призводять до його смерті або серйозно загрожують здоров’ю. Полонених також необхідно захищати від насильства та залякування.

    Більше того, умисне вбивство військовополоненого належить до тяжких порушень Женевських конвенцій. Це прямо закріплено у статті 130 Третьої Женевської конвенції.

    Римський статут Міжнародного кримінального суду також відносить до воєнних злочинів умисне вбивство захищених осіб та вбивство або поранення військового, який склав зброю чи більше не має засобів для захисту і здався.

    Таким чином, навіть якщо військовослужбовець за кілька хвилин до цього вів бойові дії, після фактичного захоплення в полон його правовий статус принципово змінюється. Розстріл полоненого не може бути виправданий тим, що він до моменту здачі належав до ворожої армії або брав участь у бою.

    Випадок біля Добропілля не є першим повідомленням про страту українських військових після захоплення російськими силами.

    ООН протягом останніх років фіксує різке збільшення таких випадків. Моніторингова місія ООН з прав людини повідомляла, що між кінцем серпня 2024-го та травнем 2025 року отримала достовірні дані про ймовірні страти 106 українських військових після потрапляння під контроль російських сил. Більшість таких випадків фіксували в районах, де війська РФ вели наступальні дії, зокрема на Донеччині.

    ООН наголошувала, що не просто збирала повідомлення із соціальних мереж. Для оцінки окремих епізодів фахівці аналізували відео та фотографії, встановлювали місце й час зйомки та опитували свідків.

    Ще у лютому 2025 року Моніторингова місія ООН заявляла про різке зростання кількості повідомлень щодо страт полонених. На той момент місія зафіксувала 79 загиблих українських військових у 24 епізодах із кінця серпня 2024 року. ООН також звертала увагу на публічні заклики окремих російських діячів до жорстокого поводження або вбивства українських полонених.

    Тенденція не припинилася й пізніше. У найсвіжішій великій доповіді, яка охоплює період із грудня 2025-го по травень 2026 року, ООН повідомила, що російські військові стратили щонайменше 16 захоплених українських військовослужбовців у період від середини листопада 2025 року до січня 2026-го.

    Правозахисники при цьому розмежовують підтверджені випадки та повідомлення, які ще проходять перевірку. Тому реальна кількість можливих страт може відрізнятися від цифр, які вже вдалося документально підтвердити.

    ООН також неодноразово фіксувала катування та жорстоке поводження з українськими військовополоненими в російському полоні. У звіті за грудень 2025-го – травень 2026 року зазначалося, що майже всі звільнені українські військовополонені, яких опитали представники місії, повідомляли про катування або інші форми неналежного поводження.

    Це не означає, що кожен новий епізод автоматично можна пов’язувати з конкретним наказом російського командування — такі обставини мають встановлювати слідчі. Водночас накопичена кількість задокументованих епізодів змушує міжнародні організації говорити вже не про поодинокі випадки.

    У прокуратурі наголошують, що саме встановлення конкретних виконавців є одним із ключових етапів розслідування. У справах про страти полонених слідству необхідно не лише підтвердити сам факт злочину, але й ідентифікувати підрозділ, військовослужбовців, які перебували на місці, безпосередніх виконавців та, за наявності відповідних доказів, командирів, які могли віддавати злочинні накази.

    Розслідування вбивства двох нацгвардійців біля Добропілля наразі триває. Українські правоохоронці публічно не повідомляли ані імен підозрюваних російських військових, ані про вручення комусь підозри саме у цьому епізоді.

    Однак правова оцінка самої дії незмінна: військовий, який потрапив у полон, перебуває під захистом міжнародного гуманітарного права. Його навмисне вбивство не є продовженням бою — це окремий тяжкий міжнародний злочин.

  • Уламок пройшов крізь авто й печінку: в «Охматдиті» врятували 12-річну дівчинку після атаки РФ

    Уламок пройшов крізь авто й печінку: в «Охматдиті» врятували 12-річну дівчинку після атаки РФ

    Лікарі Національної дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» врятували життя 12-річної Ясміни, яка дістала тяжке уламкове поранення під час російської атаки на Київ 3 вересня. Невеликий фрагмент дрона пройшов крізь автомобіль, пробив печінку дитини, пошкодив одну з великих вен черевної порожнини і зупинився лише біля хребта. Через внутрішню кровотечу стан дівчинки потребував термінового хірургічного втручання. Операція тривала близько чотирьох годин. Зараз Ясміна вже вдома і продовжує відновлення.

    Того дня дівчинка разом із подругою збиралася на заняття із сучасних танців. Через майже безперервні тривоги в Києві діти чекали моменту, коли ситуація здаватиметься безпечнішою. Коли загроза начебто минула, батько подруги повіз їх на гурток.

    Але дорогою повітряна небезпека виникла знову.

    За даними «Охматдиту», просто перед автомобілем упав і вибухнув російський ударний безпілотник. Уламки влучили в машину. Один із них, розміром лише близько сантиметра, пробив лобове скло, пройшов крізь переднє сидіння і влучив у Ясміну.

    Спочатку дитина навіть не усвідомила масштаб свого поранення. Після вибуху вона змогла самостійно вийти з автомобіля разом з іншими людьми та відійти від дороги. Лише через деякий час дівчинка відчула запаморочення, присіла й побачила кров у ділянці живота.

    Допомога надійшла практично одразу. Перехожі викликали швидку, а військові, які перебували неподалік, надали Ясміні першу допомогу до приїзду медиків. Після цього бригада екстреної медичної допомоги доставила дитину до «Охматдиту».

    У лікарні Ясміна пройшла УЗД та комп’ютерну томографію. Результати показали тяжке проникаюче поранення живота. Уламок спричинив наскрізне ушкодження печінки та травму великої вени в черевній порожнині.

    Саме пошкодження судини стало одним із найнебезпечніших наслідків поранення. У дитини почалася масивна внутрішня кровотеча, а за очеревиною сформувалася велика гематома. Медикам необхідно було спочатку стабілізувати пацієнтку, а потім негайно переходити до операції.

    Хірургічне втручання тривало приблизно чотири години.

    У лікарні не деталізували всі етапи операції, тому говорити, зокрема, про конкретний спосіб відновлення пошкодженої судини або видалення уламка без додаткових даних не варто. Відомо головне: кровотечу вдалося взяти під контроль, стан дитини стабілізували, а після лікування вона змогла повернутися додому.

    Історія Ясміни, судячи з обставин, пов’язана з одним із епізодів масштабної атаки на столицю 3 вересня. Тоді поліція Києва офіційно повідомляла, що в Дарницькому районі уламки російських БпЛА пошкодили два автомобілі, які рухалися дорогою. Серед постраждалих була саме 12-річна дівчинка. Також поранення отримали 40-річний водій, 35-річна пасажирка, 23-річний чоловік і двоє поліцейських.

    Дарницька районна адміністрація того дня також повідомляла про падіння уламків БпЛА безпосередньо на проїжджу частину та про поранену дитину.

    Втім, атака 3 вересня не обмежилася одним епізодом.

    Протягом доби російські безпілотники атакували Київ багаторазово. За офіційними даними міста, повітряну тривогу того дня оголошували сім разів, а її загальна тривалість перевищила 15 годин. До пізнього вечора кількість постраждалих у столиці зросла до 13, шестеро з них залишалися у стаціонарах. Серед госпіталізованих була й дитина.

    Уламки та влучання фіксували в Дарницькому, Голосіївському, Солом’янському та Святошинському районах.

    Увечері ситуація ще більше погіршилася: російський дрон влучив у дев’ятиповерховий житловий будинок у Голосіївському районі. Там спалахнула пожежа на кількох поверхах. ДСНС евакуювала десятки мешканців, були поранені. Первинна інформація про загиблу людину згодом не підтвердилася.

    Reuters того дня повідомляв щонайменше про десять поранених унаслідок різних епізодів атаки на Київ, серед яких була дитина. Видання також звертало увагу, що столиця на той момент переживала вже понад тиждень практично безперервних ударів.

    Для Ясміни ця статистика перетворилася на кілька секунд, які могли коштувати життя.

    Особливо показовим є сам розмір уламка — близько одного сантиметра. Невеликий фрагмент металу після вибуху отримав достатню енергію, щоб пройти через лобове скло автомобіля, сидіння та тканини тіла, наскрізь пошкодити печінку й травмувати велику судину.

    Це також пояснює, чому зовнішній вигляд поранення після вибуху може не відповідати реальній тяжкості внутрішніх травм. У випадку Ясміни спочатку вона могла рухатися і вийшла з автомобіля самостійно, однак уже невдовзі через крововтрату з’явилося запаморочення.

    Для столичних медиків вересень став особливо важким через різке посилення російських повітряних атак. Reuters повідомляв, що використання Росією швидкісних, зокрема реактивних, ударних дронів суттєво змінило повсякденне життя Києва: тривоги стали тривалішими, атаки відбуваються не лише вночі, а й серед дня, а уламки та самі безпілотники дедалі частіше вражають дороги, житлові будинки та іншу цивільну інфраструктуру.

    Саме денна атака стала критичною для Ясміни. Родина не їхала містом під час очевидно активного масованого удару — поїздку на заняття розпочали після того, як ситуація здавалася безпечнішою. Однак нова хвиля небезпеки виникла вже в дорозі.

    Зараз історія має значно кращий фінал, ніж могли прогнозувати в перші хвилини після поранення.

    За повідомленням «Охматдиту», дівчинка почувається значно краще і вже виписана додому. Попереду в неї амбулаторне лікування та медичне спостереження за процесом загоєння.

    А сама Ясміна вже думає не про операційну. Вона хоче знову повернутися до школи, побачити друзів і продовжити заняття сучасними танцями.

    І саме ця деталь особливо контрастує з тим, що сталося 3 вересня: дитина просто їхала на звичайне заняття, коли уламок російського дрона за секунди перетворив буденну поїздку на боротьбу за життя. Цього разу завдяки швидкій першій допомозі, роботі екстреної медичної служби та чотиригодинній операції лікарям вдалося її виграти.

  • Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Українські військовополонені у сучасній війні, між міжнародним правом, обмінами та цифровим пошуком

    Женевські конвенції будувалися на простій послідовності. Військовослужбовець потрапляє до рук противника, отримує статус військовополоненого, його реєструють, перевозять до місця утримання, до нього допускають Міжнародний комітет Червоного Хреста. Держава, що утримує, відповідає за життя, здоров’я і умови. Полонений не має ставати об’єктом помсти, джерелом інформації чи публічним трофеєм.

    У цій війні цей ланцюг може перериватися вже в перші години. Між захопленням і появою людини в офіційній системі можуть минути дні, місяці, іноді більше року. Його передають між підрозділами, допитують, перевозять через кілька пунктів — і лише потім поміщають до установи кримінально-виконавчої системи. Для родини в цей період він зникає: підтвердження немає, МКЧХ доступу не має, сторона, що утримує, може не повідомляти про нього.

    Юридично статус не зникає. Третя Женевська конвенція діє з моменту, коли людина опиняється під владою противника, а не після внесення до чужого реєстру. Під час допиту військовополонений зобов’язаний назвати лише обмежений набір ідентифікаційних даних. Катування, залякування і примус до воєнної інформації заборонені. На весь строк інтернування зберігаються вимоги гуманного поводження, медичної допомоги, зв’язку із зовнішнім світом і захисту від публічної цікавості.

    Реєстрація — несуча деталь цієї системи. Національне інформаційне бюро має передавати відомості до Центрального агентства з розшуку МКЧХ. За даними самого Комітету, національні інформаційні бюро України та Росії, утворені за Женевськими конвенціями, передали відомості про 20 670 осіб, головним чином військовополонених, МКЧХ як нейтральний посередник пересилає ці дані між сторонами і родинам. Російсько-українська війна показує, наскільки конструкція ламається, якщо одна сторона не забезпечує порівнянної прозорості.

    Російська влада застосовує до українських військовослужбовців власну правову і політичну лексику. Частина захоплених опиняється фігурантами кримінальних справ і судових процесів — іноді вже після тривалого утримання. Кримінальне переслідування за конкретний воєнний злочин міжнародне право не забороняє. Але кримінальна справа не скасовує гарантій Женевської конвенції: статус військовополоненого не означає безкарність, і обвинувачення не перетворює людину на звичайного ув’язненого без захисту МГП.

    Документування ООН фіксує асиметрію доступу. До серпня 2026 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини спиралося на 2 129 конфіденційних інтерв’ю. Серед них — 910 розмов з українськими військовополоненими і 403 з цивільними після звільнення з російського полону, а також сотні інтерв’ю з російськими військовополоненими в офіційних місцях утримання на підконтрольній Україні території, куди місія має регулярний доступ. Понад 95% опитаних українських військовослужбовців повідомляли про катування або жорстоке поводження. ООН задокументувала страти 129 українських військовополонених на початку полону і 48 смертей у місцях утримання — від катувань, відмови в медичній допомозі або нелюдських умов.

    Міжнародні спостерігачі отримали можливість працювати з російськими військовополоненими в Україні значно ширше, ніж з українськими полоненими в Росії. Це впливає на саму можливість запобігати порушенням. Там, куди спостерігач може потрапити, порушення видно до звільнення. Там, куди доступу немає, розслідування починається вже після обміну — за розповідями тих, хто повернувся. Найнебезпечнішим лишається проміжок між фактичним полоненням і поміщенням до офіційного місця утримання. Міжнародне право починає захищати людину одразу після захоплення. Міжнародний контроль часто з’являється значно пізніше.

    МКЧХ і доступ до полонених

    МКЧХ — центральний елемент контролю за військовополоненими не тому, що це звичайна міжнародна організація, а тому, що його статус дозволяє працювати з обома сторонами і заходити туди, куди інші структури не допускають. Той самий принцип його обмежує. Комітет — не інспекція з правом примусового входу. Він не може пред’явити мандат біля воріт колонії і вимагати відчинити двері. Відвідування потребує згоди сторони, яка контролює об’єкт. Норма Конвенції про право відвідувати полонених на практиці перетворюється на переговори про те, кому, коли і куди дозволять увійти.

    З лютого 2022-го по квітень 2026-го делегати МКЧХ відвідали понад 8 900 військовополонених з обох сторін, переважна більшість візитів припала на Україну. Організація наголошує: повноцінного доступу до всіх військовополонених вона не отримала. Цифра говорить про тих, кого делегати справді побачили, і мовчить про тих, хто лишається поза доступом. Візит до однієї людини не означає контролю над системою. Кілька візитів в одне місце не означають постійного моніторингу.

    У лютому 2026 року генеральний директор МКЧХ П’єр Кренбюль знову закликав забезпечити повний і безперешкодний доступ до всіх військовополонених і прямо сказав, що в Російській Федерації такого рівня доступу в Комітету немає. Для українських родин тут одна з найболючіших претензій. Їм недостатньо знати, що делегація відвідала «певну кількість» полонених. Потрібно зрозуміти, чи бачив Комітет конкретну людину, де вона, чи жива, чи отримала допомогу. Конфіденційність методики сприймається як відсутність відповіді.

    У цієї претензії є підстава. МКЧХ не публікує кожне порушення так, як правозахисна організація. Він розраховує, що закритий діалог збереже доступ. Публічне обвинувачення держави може зачинити двері. Війна довела дилему до межі і поставила Комітет під вогонь з двох сторін, але з різних причин. Українські родини і частина офіційного Києва чекають жорсткішої публічної позиції і роздільної статистики візитів: зведена цифра «з обох сторін» приховує, що основна робота йде там, куди двері вже відчинені. Російська сторона, навпаки, звинувачує Комітет у упередженості — зокрема через його більшу присутність в Україні.

    Обидва закиди б’ють в одну точку: мандат МКЧХ залежить від згоди влади, що утримує, а не від тяжкості порушення. ООН працює інакше. УВКПЛ не залежить від того самого механізму конфіденційного гуманітарного входу і може публікувати результати. Але російська влада не дає місії повноцінного доступу до місць утримання українських військовополонених. Значна частина картини російського полону збирається вже після звільнення. Дві моделі доповнюють одна одну. МКЧХ потрібен, щоб побачити людину під час полону. ООН і правозахисники частіше встановлюють, що з нею відбувалося, вже після повернення.

    Жодна організація не замінює державу, яка утримує полоненого. З українського боку державним контуром пошуку став Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, утворений у березні 2022 року: гаряча лінія, приймальні в регіонах, особистий кабінет родини. Штаб збирає дані, веде обмінні списки і замикає на собі те, що волонтери і родичі знаходять у відкритих джерелах. Але й він не відчиняє чужої камери. Контроль залежить від доступу. Доступ — від політичного рішення сторони, яка тримає людину.

    Роль Туреччини, ОАЕ і Ватикану в обмінах полоненими

    Коли контроль не гарантує доступу, на перший план виходить механізм взаємної зацікавленості — обмін. За роки повномасштабної війни сторони провели десятки обмінів і повернули додому тисячі людей. До літа 2026 року Координаційний штаб говорив уже про більш ніж 9 600 повернених військових і цивільних. Великі операції складалися не з роботи одного інституту, а з ланцюга, у якому брали участь самі сторони і треті держави. Обмін працює навіть тоді, коли переговори про припинення війни заходять у глухий кут: людей можна повертати, не домовившись про кордони і майбутнє окупованих територій.

    Туреччина стала одним із перших майданчикових посередників. Її роль виявилася ще 2022 року, коли турецька дипломатія брала участь у домовленостях про обміни і тимчасове розміщення в Туреччині командирів «Азову». Пізніше Стамбул знову став майданчиком гуманітарних переговорів. У травні 2025 року делегації домовилися там про найбільший на той момент обмін за формулою 1 000 на 1 000. Посереднику не обов’язково мати важіль примусу. Потрібні робочі відносини з обома сторонами і можливість передавати списки, уточнювати категорії, узгоджувати місце і час. ОАЕ зайняли практичну нішу організації передачі. 11 квітня 2026 року за посередництва Еміратів сторони обміняли по 175 осіб. 24 квітня за участі США і ОАЕ — по 193. Для Абу-Дабі це вже не разовий жест, а окрема гуманітарна інфраструктура, яка продовжує працювати паралельно політичному глухому куту.

    Ватикан діє інакше. Святий Престол не має тих самих інструментів, що Анкара чи Абу-Дабі, але тримає гуманітарний канал, який не завжди залежить від прямих перемовин військових структур. Кардинал Маттео Дзуппі з 2023 року бере участь у контактах щодо повернення дітей, возз’єднання родин і питань полонених. 1 вересня 2026 року радник Володимира Путіна Юрій Ушаков заявив, що прийме Дзуппі наприкінці вересня і що розмова буде саме про гуманітарний вимір української теми. У кожного посередника своя функція. Туреччина дає майданчик і політичний канал. ОАЕ допомагає провести передачу. Ватикан працює з категоріями, які складніше вписати у формулу «військовослужбовець на військовослужбовця».

    Сам обмін улаштований складніше, ніж «людина на людину». У списках — поранені, тяжко хворі, молоді військовослужбовці, люди, які перебувають у полоні кілька років, ті, кому російські суди вже винесли вироки. Пріоритет отримують категорії з особливим гуманітарним значенням. Юридичний статус і переговорна вага розходяться. Для Конвенції кожен військовополонений має рівне право на гуманне поводження. У переговорах про обмін окремі категорії військовополонених можуть мати різний пріоритет. Обмін не замінює міжнародне гуманітарне право. Конвенція має захищати людину до звільнення. Переговори мають забезпечити саме звільнення. Коли інтересу немає, полонений лишається всередині закритої системи, а право знову впирається у відсутність примусового доступу.

    Пошук зниклих за кадрами допитів і пересилок

    1949 року захист від «цікавості публіки» стосувався демонстрації полонених перед натовпом. Сьогодні натовп — у телефоні. Відео з українськими полоненими з’явилися з перших днів повномасштабного вторгнення. Їх знімали на допитах, під час дзвінків родичам, при переміщенні, при наданні допомоги, виводили в телесюжети і ставили перед камерою як учасників «інтерв’ю» або імпровізованої пресконференції. Ролики розходилися російськими офіційними каналами, Telegram і ефіром.

    Стаття 13 Третьої Женевської конвенції забороняє не лише насильство, а й поводження з військовополоненим як з об’єктом публічного інтересу. МКЧХ читає норму широко: під заборону потрапляють ідентифікуючі фотографії, відео допитів, особисте листування і будь-які дані, за якими можна встановити особу, — незалежно від каналу, включно з інтернетом. У квітні 2022 року Human Rights Watch окремо вказала російській владі на трансляції з українськими військовополоненими. Навіть візуально «спокійне» інтерв’ю не робить людину вільним учасником публічної розмови, вона перебуває під владою противника.

    Для родин той самий заборонений ролик часто стає першим доказом життя. Держава ще не підтвердила полон. МКЧХ людину не бачив. А в стрічці з’являються кілька секунд: обличчя, голос, форма. Для права це порушення режиму захисту. Для родичів — перше підтвердження, що він не загинув. Сучасний коментар до Конвенції якраз допускає вузький виняток: ідентифікуючий матеріал можна оприлюднити, якщо це відповідає життєвому інтересу самого полоненого — наприклад, коли людина значиться зниклою. Пошукові канали працюють саме в цій щілині між забороною і необхідністю. Так знаходили конкретних людей.

    Буковинка Ольга Пірог півтора року не знала, де її чоловік Володимир, зниклий у грудні 2023-го на куп’янському напрямку. На Великдень вона гортала російський Telegram і зупинилася на кадрі в санвузлі: обличчя до бороди, постава, руки — і берці, які шила йому сама. Пізніше полон підтвердили троє звільнених з луганської колонії, обміняних 6 травня 2025 року. Лариса Задолянська з Одеської області пів року шукала сина Ігоря Решетинського, зниклого 20 травня 2023-го під Бахмутом. До Нового року родина знайшла ролик захоплення: очі заклеєні скотчем, але обличчя вона впізнала одразу. Пізніше прийшов анонімний лист — СІЗО №1 у Смоленській області.

    Полтавка Тетяна Гуренкова вважала чоловіка Юрія Швидкого зниклим з 24 листопада 2024-го, доки його побратим не знайшов на YouTube російську зйомку. «Від душі відлягло, що він живий», — казала вона вже після того, як Юрія повернули у великому обміні. Світлана Резніченко з Нової Праги сім місяців не мала вістей про чоловіка Володимира, фото знайшлося в пошуковій групі. Він провів у російсько-чеченському полоні 20 місяців і повернувся 24 квітня 2026 року. На Миколаївщині Лілія впізнала брата-морпіха Євгенія на пропагандистському знімку з табличкою: «по мочках вух, по зморшках, по посмішці». У тій самій родині в полоні опинилися ще батько і чоловік.

    Саме тут виникла паралельна, низова система пошуку. Публічні канали на кшталт «База ПІБ | Фото полонених» прямо позиціонують себе як майданчики щоденного моніторингу фото й списків зниклих і полонених військових. Родини знаходять у стрічці обличчя, дату публікації, джерело — і вже з цим ідуть до Координаційного штабу. Далі ланцюг замикається на державний контур пошуку, а не на сам канал.

    Та сама камера працює і в зворотний бік. Російські канали, які викладають полонених «для родин», потім використовують контакт для тиску: лист, дзвінок, вимога записати звернення. Тому серйозні пошукові проєкти розділяють дві дії: публічно фіксують факт — «людину видно на матеріалі такої-то дати», — а сам файл віддають родині. Камера принижує і водночас стає єдиним доступним доказом життя, поки двері камери зачинені для Червоного Хреста.

    Супутники, розпізнавання облич і свідчення звільнених

    Коли реєстри мовчать, а спостерігач не може увійти, працює третій рівень — відкриті дані. У березні 2022 року українське Міністерство оборони почало застосовувати Clearview AI для ідентифікації загиблих російських військовослужбовців: зіставлення облич із відкритими джерелами і пошук родичів. Це не була система «хто зараз у полоні». Але принцип закріпився: обличчя стало цифровим ідентифікатором.

    Для українських полонених той самий принцип використовують волонтерські канали і OSINT-групи. Збігу обличчя недостатньо. Потрібні дата матеріалу, джерело, обставини зйомки і бажано друге зображення. Помилка дає родині хибну надію. На Прикарпатті мати впізнала у пораненому морпіху 36-ї бригади власного сина — за кадром здачі в полон. За тиждень зателефонувала інша жінка: це її син, його вже обміняли. Тому стійкі проєкти вимагають кількох незалежних ознак.

    Другий контур — свідчення тих, кого вже повернули. Списки «від звільненого з полону» публікують частинами, а місце утримання часто віддають лише рідним. Іноді цього вистачає, щоб перекреслити навіть офіційну смерть. Родина львів’янина Назара Далецького 2023 року поховала його після збігу ДНК з обгорілим тілом з-під Куп’янська. У липні 2025-го звільнений військовий повідомив, що бачив Назара живим, у серпні і жовтні це підтвердили ще двоє. 5 лютого 2026-го Назар сам вийшов на обмін і зателефонував матері. Похорон виявився чужою могилою.

    Супутник вирішує інше завдання — місце об’єкта. У серпні 2022 року Yale Humanitarian Research Lab сумістила знімки з відкритими свідченнями і склала мапу щонайменше 21 об’єкта в Донецькій області, пов’язаних із російською системою фільтрації. На кадрі пункту в Безіменному були видні десятки наметів і транспорт, черга машин тягнулася зі сторони Маріуполя. Знімок не показував, що відбувалося всередині. Разом зі свідченнями він дозволяв установити функцію об’єкта. Після вибуху в Оленівці супутникові кадри використали для порівняння території колонії до і після: нові конструкції, зміни ґрунту, сліди робіт — те, чого не відновити лише за розповідями.

    Третій інструмент — геолокація відео. Форма будівлі, вікна, лінія електропередачі, дорога, дерево, водонапірна вежа, рельєф. Якщо людина з’являється на ролику, обличчя можна звірити з довоєнним фото. Якщо відома дата публікації — з’являється мінімальна дата, коли вона точно була жива. Якщо на задньому плані читається місце — виникає ймовірність конкретного об’єкта. Якщо та сама людина пізніше з’являється на іншому кадрі — складається часовий ланцюг. Юридичної сили в цього обліку немає. Але він збирає те, чого державні й міжнародні структури поки не підтверджують. У цьому головний зсув XXI століття. Женевські конвенції лишилися юридичним каркасом. Навколо нього виросла інфраструктура, якої не було 1949 року: посередники, цифрові реєстри, Telegram-канали пошуку, супутники, алгоритми облич, OSINT, особисті кабінети родин.

  • «Відчує на власній шкурі»: Буданов попередив Росію про глибші й потужніші удари

    «Відчує на власній шкурі»: Буданов попередив Росію про глибші й потужніші удари

    Україна продовжить нарощувати дальність і потужність ударів по території Росії, якщо Москва не припинить війну. Про це керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив під час поїздки до Латвії, фактично підтвердивши, що рекордні атаки на російський тил не є разовими операціями. Водночас він наголосив: далекобійні удари самі по собі не можуть виграти війну і мають працювати разом з іншими формами бойових дій.

    Буданов дав інтерв’ю журналісту Латвійського телебачення Гінтсу Амоліньшу під час Ризької конференції. Одним із центральних питань стала нова дальність української зброї після атак на російські об’єкти за тисячі кілометрів від українського кордону.

    На запитання, чи означає останній удар по російській Арктиці, що Україна й надалі розширюватиме географію атак, керівник ОП відповів прямо.

    «Якщо Росія не припинить бойові дії проти нас, вона на власній шкурі відчує це ще більше і сильніше», — заявив Буданов. За його словами, українські удари ставатимуть глибшими та матимуть більшу бойову потужність.

    При цьому конкретних майбутніх цілей, типів озброєнь або строків нових операцій він не назвав. Тобто заяву не варто трактувати як анонс конкретного удару по певному російському місту чи підприємству. Йдеться про загальну стратегію: що довше Росія продовжує війну, то менш захищеним має ставати її глибокий тил.

    Заява прозвучала буквально через день після операції, яка продемонструвала новий рівень української далекобійності.

    9 вересня Сили спеціальних операцій України повідомили про удари по двох підприємствах газоконденсатної промисловості у Ямало-Ненецькому автономному окрузі РФ. Один із об’єктів розташований у Новому Уренгої — неофіційній «газовій столиці» Росії. Відстань від українського кордону становить понад 3000 км, а окремі оцінки маршруту ударних дронів перевищують 3200 км. Це стало найглибшим підтвердженим українським ударом по території РФ від початку повномасштабної війни.

    Російський губернатор Дмитро Артюхов підтвердив атаку на промисловий об’єкт у Новому Уренгої та пожежу після падіння уламків, хоча не назвав саме підприємство. Українська сторона заявила про ураження двох критично важливих для газоконденсатної галузі об’єктів.

    Ямало-Ненецький регіон має особливе значення для російської енергетики. Саме там видобувається близько 80% природного газу Росії. До останніх атак ця територія фактично вважалася недосяжною для українських ударних систем через величезну відстань від фронту.

    Український виробник Fire Point повідомив, що для операції могли використовуватися далекобійні FP-1. Ці безпілотники розвивають швидкість приблизно 140–180 км/год та можуть нести бойову частину масою близько 60 кг. До удару по Новому Уренгою одним із найдальніших відомих епізодів застосування FP-1 була атака на об’єкт в Омську приблизно за 2500 км від кордону.

    Тепер межа фактично відсунулася ще на сотні кілометрів.

    Це важливо не лише з військової, а й з економічної точки зору. Україна останні місяці системно атакує російські НПЗ, нафтобази, термінали, склади та іншу інфраструктуру, яка забезпечує доходи російського бюджету і постачання пального армії.

    Результати цієї кампанії вже відображаються у статистиці.

    11 вересня Міжнародне енергетичне агентство вкотре погіршило прогноз видобутку нафти в Росії саме на тлі українських атак на енергетичні об’єкти. За оцінкою IEA, середній видобуток російської нафти у 2026 році становитиме близько 8,7 млн барелів на добу, а прогноз було знижено ще на 125 тисяч барелів. Для 2027 року агентство скоротило прогноз на 235 тисяч барелів на добу.

    У серпні російський видобуток сирої нафти, за даними IEA, опустився до 8,36 млн барелів на добу — приблизно на 940 тисяч нижче січневого показника. Reuters також отримало проєкт російського урядового прогнозу, відповідно до якого видобуток нафти у РФ у 2026 році може впасти до найнижчого рівня за 17 років.

    Окремою проблемою для Кремля стали перебої на нафтопереробних заводах.

    Наприклад, після української атаки Орський НПЗ повністю зупинився, а ремонт пошкодженого обладнання може тривати до шести місяців. Російська регіональна влада була змушена визнати проблеми з постачанням пального.

    На тлі ударів Москва продовжувала обмежувати експорт пального. Reuters повідомляло, що Росія готувалася продовжити заборону на експорт дизельного пального через дефіцит на внутрішньому ринку, тоді як експорт бензину вже обмежений до початку 2027 року, а авіаційного пального — до кінця листопада.

    У цьому контексті слова Буданова про те, що Росія має «відчути війну на власній шкурі», набувають цілком практичного економічного змісту. Українська стратегія полягає не лише у фізичному знищенні окремих військових об’єктів, а й у підвищенні загальної вартості продовження війни для Москви.

    У самій Росії наслідки далекобійної кампанії дедалі більше виходять за межі прикордонних регіонів.

    Reuters напередодні російських парламентських виборів описував зростання тривожності серед населення через регулярні атаки дронів. Зросла популярність страхування квартир від наслідків ударів безпілотників, а попит на захисну плівку для вікон, яка повинна зменшити розліт уламків скла під час вибухів, у частини виробників збільшився приблизно на 50%.

    11 вересня атаки на російський тил продовжилися. У Тульській області внаслідок ударів загинули двоє людей, у Саратові загорівся великий логістичний комплекс Ozon, повідомлялося про удари у Волгоградській області та атаки на низку економічних об’єктів.

    Водночас Росія різко нарощує власні удари по Україні. Лише останніми днями російські безпілотники та ракети били по Києву, Дніпру, Павлограду, Сумах, прикордонних переходах із Молдовою та інших містах. 10–11 вересня окремою ціллю російських дронів стали автозаправні станції в Києві.

    Саме цю логіку взаємного посилення далекобійних ударів Буданов описав у Ризі. При цьому він зробив важливе застереження: лише такими операціями війну виграти неможливо.

    «Глибокі удари не можуть виграти війну», — сказав керівник ОП під час пресконференції. За його словами, вони є інструментом впливу та примусу, але працюють лише разом з іншими формами звичайних бойових дій.

    Як приклад Буданов навів саму Росію. Москва протягом років застосовує проти України балістичні та крилаті ракети й тисячі далекобійних безпілотників, проте це не змусило Україну капітулювати. Отже, стратегічний ефект далекобійних систем полягає передусім у руйнуванні військової логістики, виробництва, енергетичної бази та економічних можливостей противника, а не у сподіванні завершити війну одними повітряними атаками.

    У Ризі Буданов також говорив про нову гонку безпілотних технологій. Після появи у Росії швидкісних реактивних ударних БпЛА Україна розробляє та випробовує малогабаритні швидкісні дрони-перехоплювачі. Він назвав це нормальним розвитком військової науки: одна сторона створює новий засіб нападу, інша — новий спосіб його знищення.

    Офіс президента підтвердив, що під час перебування в Латвії Буданов як керівник ОП провів переговори з президентом Едгарсом Рінкевичсом, прем’єр-міністром Андрісом Кулбергсом та міністром оборони Райвісом Мелнісом. Сторони обговорювали оборонну співпрацю, безпекову ситуацію, підтримку України та дипломатичні зусилля для завершення війни.

    Таким чином, заява Буданова прозвучала одночасно на двох рівнях. Дипломатичний сигнал полягає в тому, що Київ продовжує говорити про завершення війни переговорами. Військовий — у тому, що відмова Москви припинити агресію означатиме подальше розширення географії українських ударів.

    Після Нового Уренгоя сама географія вже виглядає принципово інакше. Якщо раніше глибоким тилом вважалися Москва, Татарстан чи об’єкти за Уралом, то тепер українські дрони продемонстрували можливість досягати російської Арктики на дистанції понад три тисячі кілометрів.

    І саме на цьому тлі фраза Буданова про «ще глибші» удари звучить для Кремля найбільш показово: конкретних наступних цілей Україна не називає, але територій Росії, які можуть вважати себе гарантовано недосяжними, стає дедалі менше.

  • «Прикрив собою буквально»: поранений воїн ЗСУ відбив атаку трьох FPV і врятував непритомного побратима

    «Прикрив собою буквально»: поранений воїн ЗСУ відбив атаку трьох FPV і врятував непритомного побратима

    У 66-й окремій механізованій бригаді імені князя Мстислава Хороброго показали одну з найважчих евакуацій поранених за весь час використання підрозділом наземних роботизованих комплексів. Боєць самохідного артилерійського дивізіону з позивним «Британець», уже маючи численні осколкові поранення, супроводжував важкопораненого непритомного побратима і під час руху знищив зі стрілецької зброї три російські FPV-дрони. Два моменти збиття потрапили на відео.

    Відео 10 вересня оприлюднила сама 66-та ОМБр. За інформацією бригади, двоє військовослужбовців зазнали поранень унаслідок російської атаки. Один із них перебував у вкрай важкому стані й був без свідомості. «Британець» також отримав численні осколкові поранення та втратив частину засобів індивідуального захисту, однак залишився поряд із товаришем і фактично став його останнім захистом до моменту, коли обох вдалося вивести з небезпечної зони.

    Чекати на класичну евакуаційну групу було небезпечно: російські атаки продовжувалися. Тому військові задіяли наземний роботизований комплекс — безпілотну платформу, здатну перевозити поранених без необхідності відправляти під вогонь додаткових людей. Керував комплексом військовослужбовець із позивним «Мангуст», оператор першого механізованого батальйону «KASSTA». Саме його роботу разом із діями «Британця» у бригаді назвали ключовою для успіху місії.

    На оприлюднених кадрах видно, як наземний комплекс рухається з пораненим військовим, тоді як «Британець» іде поряд. У цей момент їх атакують російські FPV. Військовий відкриває вогонь зі стрілецької зброї та намагається збити безпілотники ще до того, як вони досягнуть платформи. За даними 66-ї бригади, загалом під час евакуації він знищив три FPV-дрони, причому два збиття зафіксувала камера.

    Фактично боєць одночасно виконував кілька завдань: сам залишався пораненим, контролював стан непритомного товариша, рухався поряд із евакуаційною платформою та відбивав атаки безпілотників. У 66-й ОМБр наголосили, що для підрозділу ця операція стала однією з найскладніших за весь час використання наземних роботизованих комплексів.

    Міністерство оборони України також звернуло увагу на цей епізод. У своєму інформаційному ефірі відомство окремо згадало «Британця» як військового, який супроводжував евакуаційний НРК із пораненим побратимом і збив три російські дрони, що намагалися уразити групу.

    Важливий у цій історії не лише особистий вчинок військового, а й сама технологія евакуації. Наземні роботизовані комплекси дедалі активніше використовують там, де відправлення звичайного автомобіля або евакуаційної групи створює надто великий ризик для людей. ЗСУ офіційно зазначають, що такі платформи можуть виконувати одразу кілька функцій: евакуювати поранених, доставляти боєприпаси та медичне майно, проводити логістичні й навіть розвідувально-ударні операції.

    Для 66-ї бригади це вже не експериментальна технологія. Підрозділ системно використовує наземних роботів на бойових завданнях. За власними даними бригади, лише у квітні її оператори НРК успішно виконали 183 місії. За результативністю застосування наземних комплексів підрозділ тоді піднявся на 11-те місце серед усіх підрозділів і на сьоме — серед частин Сухопутних військ у відповідному рейтингу системи Delta.

    У лютому перший механізований батальйон «KASSTA» вже повідомляв про дві успішні евакуації поранених за допомогою НРК протягом однієї доби. За словами військових, такі місії готуються заздалегідь: оператори вивчають маршрут, оцінюють ризики від ворожих безпілотників і лише після цього запускають платформу. Одна з операцій тоді тривала майже всю ніч.

    Навесні та влітку інтенсивність використання роботів лише зростала. У травні військові 66-ї ОМБр повідомляли, що за п’ять днів провели три евакуації поранених за допомогою наземних комплексів, а в червні встановили новий для себе рекорд — чотири евакуйовані військовослужбовці за добу.

    Причина такого активного переходу до роботизованої логістики — різке збільшення так званої «кілзони» на сучасному фронті. Невеликі FPV-дрони дозволяють противнику контролювати підступи до позицій і полювати на транспорт, через що навіть кілька кілометрів між передовою та безпечнішою зоною можуть стати надзвичайно небезпечними для евакуаційних автомобілів. Наземний робот не усуває цей ризик повністю, але дозволяє не відправляти під удари ще одну групу людей.

    Сама 66-та бригада раніше повідомляла про постійні атаки російських FPV на НРК на Лиманському напрямку. У березні військові показували інший епізод, коли оператор завдяки різкому маневру в останній момент урятував наземний комплекс від прямого влучання ворожого дрона. Тоді в бригаді прямо зазначали, що противник докладає значних зусиль, аби ускладнювати українську логістику саме ударами безпілотників.

    Масштаб цієї дронової загрози добре видно і зі статистики підрозділу. За підсумками серпня 66-та ОМБр повідомляла про знешкодження понад 600 російських FPV-дронів на Лиманському напрямку. Це показує, наскільки щільним стало застосування безпілотників безпосередньо над передовою й наскільки складними сьогодні є навіть завдання, які раніше вважалися відносно звичайними — підвезення боєприпасів чи евакуація пораненого.

    На цьому тлі відео з «Британцем» демонструє відразу дві реальності сучасної війни. Перша — людина все ще залишається вирішальним фактором навіть за активного використання роботів. Наземний комплекс зміг фізично вивезти важкопораненого, але під час атак FPV його прикривав інший військовий. Друга — роботизація вже безпосередньо рятує життя, дозволяючи евакуювати людей із районів, куди відправлення додаткового екіпажу могло б призвести до нових втрат.

    У бригаді не повідомили публічно ані точне місце проведення операції, ані актуальний стан обох поранених військових. Такі деталі з міркувань безпеки не розкриваються. Тому достовірно відомо саме те, що показано й підтверджено 66-ю ОМБр: двоє військовослужбовців були поранені, один перебував без свідомості, евакуацію проводили за допомогою НРК, а «Британець» під час неї знищив три ворожі FPV.

    Волонтерка Катерина Ножевнікова, поширивши відео, написала, що ці кадри мають побачити якомога більше людей. Вона звернула увагу на те, що військовий рухався відкритою місцевістю під загрозою дронів, але все одно залишався поряд із пораненим товаришем.

    Саме ця деталь і зробила історію резонансною: «Британець» уже сам потребував допомоги, проте в момент евакуації продовжив прикривати іншого. А роботизована платформа й оператор «Мангуст» дали шанс завершити місію без відправлення під нові атаки ще однієї групи військових.

  • Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    Російський вплив та проросійська ідентичність в Україні, від СРСР до повномасштабної війни

    У вересні 2025 року Київський міжнародний інститут соціології зафіксував 91% негативного ставлення до Росії серед українців і лише 4% позитивного. На сході позитивне ставлення становило 9%, проте КМІС окремо попереджав, що вибірка там невелика, і зростання з 3% у 2024 році перебуває в межах статистичної похибки.

    Чотири відсотки не означають масового повернення сходу до проросійських настроїв. Але це вже не статистичний шум, приблизно кожен двадцять п’ятий дорослий респондент досі ставиться до Росії позитивно. Опитування фіксують цю меншість, але не пояснюють її склад і мотиви.

    До повномасштабного вторгнення масштаби були зовсім іншими. У лютому 2022 року добре до Росії ставилися 34% українців, на сході — 53%, на півдні — 45%. Після початку вторгнення позитивне ставлення рухнуло до 2%. Але це не означає, що разом із ним зникли всі старі уявлення про Росію. Для одних Росія була державою, яку вони підтримували політично. Для інших — мовою, культурою, родичами, церквою і радянською пам’яттю.

    Для третіх — образом «нормального життя», яке закінчилося задовго до 24 лютого 2022 року. Тому решткову меншість не можна описувати одним словом «проросійські». Серед неї є активні прихильники Росії, люди, які вважають її меншим злом, культурно близькі до Росії противники війни, люди, що повторюють сімейні установки, і ті, хто фактично чекає не російської влади, а повернення власного минулого.

    Громадяни незалежної України в російському культурному середовищі

    Результат референдуму 1 грудня 1991 року погано поєднується з пізнішою російською формулою про «споконвічно російський» схід України. За незалежність проголосували 90,32% громадян країни. У Донецькій області — 83,90%, у Луганській — 83,86%, у Харківській — 86,33%, в Одеській — 85,38%. Навіть у Криму більшість — 54,19% — проголосувала за незалежність, у Севастополі — 57,07%. Схід і південь обрали Україну, але це ще не означало готовності негайно розірвати з Росією культурні та людські зв’язки. Для мільйонів людей незалежність означала власну державу, а не відмову від мови, радянської пам’яті чи спільної з Росією культури.

    Після 1991 року держава змінилася швидше, ніж повсякденне життя. Українська стала державною мовою, формувалася власна історична політика, але в багатьох містах сходу і півдня школа, завод, двір, ринок і побутове спілкування й далі існували переважно російською. Це було наслідком радянської урбанізації, велика промисловість притягувала населення з усього СРСР, російська ставала мовою професійної та міської комунікації.

    Те саме відбувалося з масовою культурою. Російські серіали, КВН, музика, спорт, гумор і новини залишалися частиною спільного інформаційного простору. Навіть за невеликої частки окремих російських телеканалів вплив Росії зберігався через саму культурну модель. Українські канали «Інтер» і «Україна» теж використовували російську мову і знайому аудиторії систему образів, радянську ностальгію, культ Перемоги, страх перед «бандерівцями», уявлення про Захід як про чужий простір. Для цього не потрібно було пряме управління з Кремля. Медіаринок просто продовжував давати глядачеві те, до чого він звик.

    Москва потім перетворила це середовище на політичний ресурс. Газ, культурні програми, ідея «русского мира», російські паспорти і гуманітарна політика в Криму та на Донбасі створювали відчуття особливого зв’язку. Але принципово важливо, що Москва не винайшла ці відмінності з нуля. Вона отримала вже існуючий простір, де українська і російська ідентичності могли співіснувати.

    Церква була ще однією частиною цієї інфраструктури. До 2014 року УПЦ в єдності з Московським патріархатом була найбільшою православною структурою країни. Для багатьох парафіян зв’язок із Москвою означав не підтримку Кремля, а звичну канонічну традицію, свого священника, хрестини, вінчання і відспівування. Політичний сенс цієї належності посилився вже після початку конфлікту.

    Нарешті, існувала внутрішня українська політика. Партія регіонів і її попередники перетворили регіональні відмінності на електоральний ресурс. Східному виборцю обіцяли захист від надмірної українізації, а місцеві еліти ставали посередниками між Києвом і регіоном. Це було важливіше, ніж ідея відділення. Більшість таких виборців не хотіла йти з України. Вони хотіли, щоб Україна не змінювала звичне їм культурне середовище. Так сформувалася важлива основа майбутнього конфлікту, людина могла бути громадянином України, підтримувати її незалежність і водночас вважати український національний проєкт занадто далеким від власного способу життя.

    Ідентичність після січня 2014 року

    За даними опитування грудня 2013 року, оприлюдненими в січні 2014-го, Майдан підтримували 80% жителів заходу, 63% центру, але лише 20% півдня і 30% сходу. До цього регіональні відмінності залишалися передусім політичними. Після втечі Януковича, анексії Криму і початку війни на Донбасі вони стали питанням безпеки і належності.

    Для значної частини українців 2014 рік остаточно зробив Росію агресором. Російськомовні громадяни дедалі частіше відділяли мову від громадянської належності, можна було говорити російською і водночас вважати себе українцем. Війна різко прискорила цей процес. Те, що раніше було сумісним — російська мова, радянська пам’ять і українське громадянство, — тепер довелося співвідносити з реальною російською армією.

    Але для іншої частини суспільства 2014-й дав протилежний ефект. Спроба скасувати закон Колесніченка-Ківалова, навіть не набравши чинності, стала зручним доказом тези «Київ прийшов за нашою мовою». Російське телебачення водночас описувало Майдан як фашистський переворот. Для людини, яка вже сприймала центральну владу як чужу, нові події не руйнували стару картину світу, а підтверджували її.

    При цьому Донбас не був єдиним проросійським масивом. У квітні 2014 року відділення своєї області і приєднання до Росії підтримували 27,5% жителів Донецької області і 30,3% жителів Луганської, проти були 52,2% і 51,9%. Федералізацію підтримували 38,4% у Донецькій області і 41,9% у Луганській. Але це означало і зворотне, більшість не вимагала виходу з України. Росія змогла перетворити активну меншість на збройну силу, але не отримала одностайного мандата всього регіону.

    У цьому і полягав механізм радикалізації. Для захоплення території не потрібно, щоб за нього проголосувала більшість. Достатньо меншості, зовнішньої підтримки, зброї, інформаційної кампанії і слабкої державної реакції. При цьому величезна проміжна зона залишалася. Людина могла не любити Майдан, дивитися російське телебачення, говорити про «братні народи» і водночас не хотіти жити в «ДНР». Саме ця сіра зона згодом виявилася особливо важливою.

    Після 2014 року українська держава почала прискорено формувати власну ідентичність: декомунізація, мовні квоти, створення ПЦУ, отримання томосу. Для тих, хто вже порвав із Росією, це було природним продовженням війни. Для частини іншої аудиторії — спробою держави переробити її спосіб життя. Тому 2014 рік не просто знищив проросійську ідентичність. Він політизував її залишки.

    Розрахунок Москви на південь і схід і фактичний опір

    Повномасштабне вторгнення стало головним доказом того, наскільки хибною була російська ставка на «російськомовне населення». Кремль очікував, що жителі півдня і сходу або зустрінуть російські війська спокійно, або не чинитимуть опору. На практиці сталося протилежне. Олександр Вілкул, начальник військової адміністрації Кривого Рогу і колишній представник політичного табору Партії регіонів, розповідав, що російська сторона пропонувала йому здати місто. Він відмовився. Подібні рішення ухвалювали по всій Україні. Росія зіткнулася не з «російським населенням, яке чекає визволення», а з громадянами України, які здебільшого не хотіли змінювати державу.

    Соціологія показує цей злам особливо ясно. У дослідженні Центру Разумкова навесні 2025 року серед людей, які переважно говорять вдома російською, 82% негативно ставилися до Росії, а 81,5% довіряли ЗСУ. Це пряма відповідь на головний міф «русского мира»: російська мова перестала бути показником політичної лояльності. Людина може говорити російською і при цьому вважати Росію ворогом. Після цього залишаються вже не лише відсотки, а конкретні біографії тих, хто справді обрав Росію.

    Ілля Кива — український народний депутат від проросійської ОПЗЖ — після початку повномасштабного вторгнення відкрито виступав на підтримку російської агресії і опинився в Росії. Віктор Медведчук, один із найбільш впливових проросійських українських політиків, перебував під домашнім арештом у справі про державну зраду, втік після початку вторгнення і був затриманий під час спроби залишити Україну, згодом його передали Росії в межах обміну. Це вже не культурна ностальгія, а свідомий політичний вибір людей, які до війни були частиною української політичної системи.

    Є й більш локальні приклади. Мер Куп’янська Геннадій Мацегора, обраний 2020 року від ОПЗЖ, у перші дні вторгнення публічно повідомив про домовленість із російськими військовими про передачу влади в місті. Колишній мер Куп’янська Володимир Демченко, який обіймав посаду у 2010–2015 роках, також перейшов на бік окупантів. У Херсоні Володимир Сальдо — колишній мер міста і відомий представник старої регіональної політики — зрештою очолив створену Росією окупаційну адміністрацію області.

    Ці люди важливі для матеріалу саме тому, що показують: громадянство України, життя в українській політичній системі і навіть обрання на українські посади самі по собі не гарантували української політичної лояльності. Але так само важливо не зробити зворотну помилку і не перенести їхню поведінку на все російськомовне населення. Після 2022 року такі історії вже отримали кримінальний вимір. За даними СБУ, з 24 лютого 2022 року по 31 грудня 2025 року розслідувалося 3 937 проваджень про державну зраду і 8 903 — про колабораційну діяльність. Правоохоронці відкривали справи про передачу координат, роботу в окупаційних адміністраціях, державну зраду.

    Наприклад, українські слідчі документували випадки, коли колишні чиновники, вчителі, місцеві депутати чи жителі окупованих міст добровільно переходили на бік Росії. В одній зі справ директорка захопленого ліцею в Куп’янському районі погодилася працювати в окупаційній системі освіти і впроваджувати російську програму. Але ці справи доводять не те, що «схід України був проросійським». Вони показують інше. Невелика прихована частина старої ідентичності в умовах окупації могла перетворитися на практичну співпрацю. Більшість людей цього не зробила.

    Прихована проросійськість і туга за 2013 роком

    Після 2022 року залишкова проросійська ідентичність стала набагато менш публічною. Опитування під час війни неминуче стикаються з проблемою соціально бажаних відповідей. Людина може не захотіти повідомляти інтерв’юеру про погляди, які потенційно можуть викликати підозру. Тому 4% позитивного ставлення до Росії в опитуванні не можна автоматично вважати точною цифрою всіх прихованих прихильників Росії. Але й перетворювати кожного російськомовного чи незадоволеного владою на прихованого проросійського теж не можна.

    Тут важливіше зрозуміти психологію самої групи. Серед неї є людина, яка справді хоче російської перемоги. Є той, хто вважає Росію меншим злом. Є той, хто каже «раніше було краще». І є той, хто не підтримує російську державу, але не здатен прийняти нову українську ідентичність як власну. Для останнього Росія може бути не країною призначення, а символом утраченого минулого.

    Родичі в Росії, які до 2022 року були цілком звичайною частиною життя, після вторгнення стали джерелом альтернативної інформації. «Там цього не показують», «це Україна обстрілює», «Росія просто відповідає» — такі розмови можуть зберігати стару картину світу навіть без російського телебачення.

    Радянська пам’ять діє подібним чином. Для частини старшого покоління «нормальне життя» асоціюється з роботою, стабільністю, 9 Травня, радянською культурою і відсутністю необхідності визначати себе як українця чи росіянина. Війна зруйнувала цей світ, але пам’ять про нього залишилася. Тому людина здатна водночас ненавидіти російські удари по власному місту і пояснювати їх як «відповідь НАТО». Це не раціональна політична теорія. Це спосіб зберегти стару картину світу, в якій Росія лишається «своєю», а відповідальність можна перенести на Київ і Захід.

    Нарешті, працює невдоволення українською державою. Мобілізація, корупція, економічні проблеми, вимкнення, відчуття несправедливості — усе це саме по собі не робить людину проросійською. Але якщо вона ще до війни вважала Київ неефективною і чужою владою, нові проблеми легко вбудовуються в стару схему: «Україна не може нормально управляти, отже, проблема в самій системі». Що довша війна, то більше можливостей для такого пояснення.

    Тому «чекати Росію» не завжди означає чекати танки. Іноді це очікування того, що Україна знову стане такою, якою людина її пам’ятає. Це своєрідна внутрішня еміграція. Фізично людина перебуває тут, але психологічно продовжує жити в іншому часі.

    Політична лояльність і культурна звичка

    Сьогодні Україна набагато менше схожа на країну двох конкуруючих цивілізаційних проєктів. Більшість російськомовних українців не хоче російського майбутнього. Удослідженні Разумкова серед переважно російськомовних 81,5% довіряють ЗСУ, 55% вірять у перемогу України, а 54% вважають, що Україна не повинна погоджуватися на скорочення своїх збройних сил як умову миру. Проблема виникає там, де культурна ідентичність перетворюється на політичну належність до іншої держави. Саме цей перехід і пояснює різницю між російськомовними українцями і невеликою групою, яка після 2022 року все ще чекає російського сценарію.

    При цьому держава не може ігнорувати людей, які переходять від поглядів до дій. Передача координат, робота на окупаційну адміністрацію, участь у російських військових формуваннях, організація псевдореферендумів чи допомога російським спецслужбам — це вже не питання культурної ідентичності, а питання безпеки. Такі випадки мають розглядатися саме як співробітництво з противником. Але безпека не пояснює, чому людина, яка ніколи не співробітничала з окупантами, може й далі вважати російський сценарій менш чужим, ніж український.

    Залишкова прихильність до Росії не випливає з того, що українське суспільство досі розколоте надвоє, і не з того, що російська мова сама по собі формує політичну лояльність. Вона тримається там, де особисте життя довше за державну історію. Усередині цієї системи є і прямий політичний вибір. Є люди, які чекають саме російську владу і російську перемогу.

    Поруч із ними — значно менш видима категорія, вони не збираються їхати в Росію і часто навіть не виправдовують війну, але не приймають новий український порядок як свій. Їхнє очікування спрямоване назад — до світу, в якому Київ і Москва ще не вимагали остаточного вибору. Саме ця інерція дозволяє жити в українській державі, бачити наслідки російських ударів і водночас зберігати внутрішню вірність іншому часу. Для більшості цей час закритий. Для невеликої частини він досі виглядає незавершеним.